Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Рендом, ухопившись правицею за стіну, лівою рукою махнув кудись угору.

— Схоже, тобі не знадобляться двері, щоб увійти, але я не можу сказати, чи залишилося там достатньо сходинок і чи можна до них дістатися.

— Я впораюся з цим, — запевнив Мандор, і ще дві його кульки підлетіли ближче й узялися кружляти навколо нього та Корал ексцентричними орбітами. Ще мить, і Мандор з Корал тихенько знялись у повітря й полинули до того отвору, на який указав Рендом.

— Я буду незабаром, — гукнув Рендом їм услід. Мені здалося, що він хоче додати ще щось, але той подивився на руїни навколо, опустив голову й відвернувся. Так само зробив і я.

Дворкін простягнув мені другу дозу зелених ліків, і я взяв філіжанку. Мабуть, це був якийсь транквілізатор, бо він заспокоював, на додаток до того, що ще робив.

— Треба піти до неї, — сказав я, — бо мені подобається ця дівчина і я маю пересвідчитися, що з нею все буде добре.

— Звісно, я можу тебе туди відправити, — мовив Дворкін, — хоча й гадки не маю, що ти можеш зробити для неї таке, чого б не могли зробити інші. Можливо, можеш витратити час із більшою користю, якщо рушиш у погоню за цим своїм мандрівним конструктом, Колесом-Привидом. Його треба переконати віддати Судний Камінь.

— Так і зроблю, — відказав я. — Але спершу маю побачити Корал.

— Твоя поява там може призвести до суттєвої затримки, — зауважив Дворкін, — оскільки від тебе можуть зажадати пояснень.

— Мені однаково, — відповів я.

— Добре. Тоді зачекай хвилинку.

Відійшовши від мене, він зняв із кілочка на стіні якусь штуку, що скидалася на жезл у піхвах. Підвісив цей жезл собі на пояс, тоді попростував до невисокої шафки з багатьма шухлядами і видобув звідти скриньку, обтягнуту шкірою. Коли Дворкін опускав скриньку до кишені, я почув, що всередині щось перекочується з металевим стукотом.

— Ходімо сюди, — мовив він, наблизився до мене й узяв за руку.

Дворкін розвернув мене та провів до найтемнішого закутка в кімнаті, де, як я помітив, висіло високе люстро у химерній рамі. Це дзеркало мало дивну особливість: поки ми не наблизилися до нього, воно показувало нас та усі речі в кімнаті дуже чітко, та чим ближче ми до нього підходили, тим туманнішим ставало зображення. Я розумів, що нас чекає, але все одно напружився та стиснувся, коли Дворкін, який ішов на крок попереду мене, ступив крізь його імлисту поверхню і потягнув мене за собою.

Я спотикнувся, випрямився й остаточно отямився, побачивши, що стою в уцілілій частині королівських покоїв біля великого дзеркала, що прикрашає собою стіну. Рвучко простягнувши руку, я постукав по свічаду пальцями, але поверхня його залишилась абсолютно щільною. Поруч із собою уздрів сутулу коротеньку постать Дворкіна. Той і надалі тримав мене за правицю. Я бачив не тільки його профіль, який дещо карикатурно нагадував мій власний, а й те, що було за ним. Зокрема, що ліжко відсунули у східний кут кімнати, якомога далі від величезного пролому, що утворився в підлозі. Коло ліжка, спинами до нас, стояли Рендом та Віалла. Вони оглядали Корал. Та лежала на покривалі й здавалася непритомною. Мандор сидів у великому кріслі в ногах ліжка, стежачи за їхніми діями. Він першим помітив нашу присутність і кивнув нам.

— Як... як вона? — запитав я.

— Струс мозку, — відповів Мандор. — І праве око ушкоджене.

Рендом повернувся до нас. Хай що хотів мені сказати, слова ці завмерли на губах, коли він зрозумів, хто стоїть поруч зі мною.

— Дворкіне! — промовив Рендом. — Вік тебе не бачив! Навіть не знав, чи ти ще живий. Ти... в порядку?

Коротун пирхнув.

— Зрозуміло, що ти маєш на увазі. Я при своєму розумі. А тепер хотів би поглянути на цю леді...

— Прошу, — відповів Рендом, посуваючись.

— Мерліне, — звернувся до мене Дворкін, — подивися, чи можеш ти відшукати цю свою штуку, Колесо-Привид, і спитай його, чи він готовий повернути артефакт, який опинився у нього.

— Зрозумів, — відповів я та поліз по свої Козирі.

Минали секунди за секундами, а я все ще намагався дістатися Привада.

— Я вже якийсь час відчуваю твої наміри, Татку.

— Добре, а тепер скажи: Самоцвіт у тебе?

— Так, я щойно покінчив із ним.

— Покінчив?

— Покінчив з його утилізацією.

— Як саме ти його... утилізував?

— Із твоїх слів я зрозумів, що, пропустивши крізь нього свою свідомість, ти отримав певний захист від Лабіринту. Я подумав, чи не спрацює це аналогічним чином для такого ідеально синтезованого створіння, як я.

— Гарний термін: «ідеально синтезоване». Звідки ти його взяв?

— Це новотвір. Я сам його придумав, коли підшукував найвдаліше визначення.

— Боюся, що Камінь тебе не прийняв.

— Навпаки.

— Отакої! То ти пройшов увесь шлях крізь Камінь?

— Так.

— І як це на тебе вплинуло?

— Важко оцінити. Моє сприйняття змінилося. Не можу сказати, як саме. Але стало гострішим, це точно.

— Дивовижно! І тепер ти здатний перенести свою свідомість у Камінь дистанційно?

— Так.

— Коли з теперішніми неприємностями буде покінчено, я залюбки тебе протестую.

— Мені й самому цікаво знати, що змінилося...

— Але наразі цей Камінь потрібний тут.

— Уже несу.

Повітря переді мною замерехтіло. Колесо-Привид з’явився у вигляді срібного віночка зі Судним Каменем у центрі. Я підставив долоню, і він опустився на неї. Я передав Камінь Дворкіну, а той прийняв його, навіть не подивившись на мене. Я поглянув на обличчя Корал і хутко відвів очі: на це краще було не дивитися.