Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я планував пробратися східним коридором до того місця, де він перетинається з північним, поруч із моїми кімнатами, там повернути ліворуч, піднятися сходами, що ведуть до королівських покоїв, постукати у двері й повернути Самоцвіт Віаллі. Сподівався, що зможу відкараскатися від розпитувань, пообіцявши пояснити все згодом. Якщо ж це мені не вдасться, у будь-якому разі краще пояснити ситуацію Віаллі, а не Рендому. Тоді зможу промовчати про те, про що вона не здогадається мене розпитувати. Звісно, Рендом теж забажає поставити мені багато запитань. Але я хоча б виграю час.

Міркуючи про це, я саме йшов повз кімнати, що належали моєму батькові. Я прихопив із собою ключ, аби навідатися до них пізніше, з причин, які вважав зрозумілими. Але якщо я вже був тут, то вирішив зазирнути сюди просто зараз, аби не гаяти часу. Відімкнувши замок, відчинив двері й зайшов.

Із високої вази з вузьким горлечком на туалетному столикові зникла срібна троянда. Дивно. Я підійшов на крок ближче. Із сусідньої кімнати до мене долинув звук чиїхось голосів, надто тихий, щоб розібрати слова. Я завмер на місці. Можливо, батько тут? Але ж не можна ось так нахабно увірватися до спальні іншої людини, а надто якщо там, схоже, хтось є, та ще й не сам... а тим більше, якщо спальня належить твоєму батькові, а ти відімкнув своїм ключем вхідні двері, щоб зайти до його покоїв. Раптом мені стало соромно, ще і як! Я відчув бажання забратися звідси, негайно. Розстібнувши пряжку на перев’язі, на якій Ґрейсвандір тримався не дуже зручно, почепив меча на один із гачків на вішалці біля дверей, де вже висіла куртка військового покрою, яку не помітив раніше. Я не насмілювався носити цей меч і надалі. Вчинивши так, тихенько вислизнув із дверей і замкнув їх, намагаючись не шуміти.

Незручно вийшло. Невже він справді час від часу приходив сюди, якимось чином примудряючись залишатися непоміченим? А може, у його помешканні відбувались явища геть іншого порядку? До мене доходили чутки, начебто у старих приміщеннях замку були двері, що вели до інших вимірів, якщо хтось знав, як примусити їх відчинитися. Це забезпечувало мешканцям додатковий простір для зберігання своїх речей, а також змогу заходити й виходити непоміченими. І про це мені варто було розпитати Дворкіна. Може, у мене під ліжком міститься кишеньковий Всесвіт. Треба було б пошукати.

Розвернувшись, я швидко пішов геть. Перш ніж завернути коридором, стишив кроки. Дворкіну здавалося, ніби саме те, що я носив на собі Судний Камінь, захистило мене від Лабіринту, якщо той і справді хотів покінчити зі мною. З іншого боку, якщо мати на собі Самоцвіт надто довго, це також може зашкодити його носієві. Ось чому Дворкін порадив мені відпочити, а тоді подумки пройти матрицею Каменя, аби таким чином створити у собі образ могутнішого Лабіринту. Він вважав, що це дасть мені певний імунітет супроти подальших атак Лабіринту. Цікаве припущення. Але, звичайно, тільки припущення.

Діставшись перехрестя коридорів, де, повернувши ліворуч, опинився б побіля сходів, а міг піти й до своїх апартаментів, я відчув вагання. З того боку коридору, трохи навкоси від мене й навпроти кімнат Бенедикта, якими він нечасто користувався, була вітальня. Я попростував туди, зайшов, усівся у масивне крісло, що стояло в кутку. Хотів тільки одного: спекатися ворогів, допомогти друзям, викреслити своє ім’я з усіх списків, куди його внесли неправдою, відшукати батька та домовитися на прийнятних умовах з ти’їґою, яка наразі спала на моєму ліжку. Тоді можна буде подумати про те, щоб поновити свої постстудентські мандри. Я зрозумів, що, перш ніж розв’язувати всі ці нагальні проблеми, маю знову поставити собі запитання, майже риторичне: якою інформацією про свої справи я готовий поділитися з Рендомом?

Пригадав, як щойно бачив його в бібліотеці, де він дуетом грав зі своїм сином, майже чужою для нього людиною. Знав, що Рендом колись був справжнім шаленцем, нестриманим, лихим, що він насправді не хотів перебирати на себе правління цим первинним світом. Але батьківство, шлюб та вибір Єдинорога, схоже, дуже вплинули на нього; він став, гадаю, значно глибшою людиною, але натомість утратив багато з того, що радувало його в цьому житті. Наразі він, схоже, мав неабиякий клопіт через Кашфу та Беґму і, можливо, був змушений удатися до політичного вбивства, а ще погодитися на дуже невигідний договір, аби утримати крихку рівновагу численних політичних сил у Золотому Колі. До того ж невідомо, що ще відбувається в інших місцях, додаючи йому турбот. Чи насправді я хочу занурити цю людину у власні проблеми замість того, аби з’ясувати усе самому? Навряд чи він має якусь особливу мудрість або зацікавлений в успішному розв’язанні моїх проблем більше за мене. І якщо я повідомлю його про свої справи, він, цілком імовірно, певним чином обмежить мене у моїх діях. А це тільки завадить мені адекватно відповідати на оперативні виклики. Може статися й так, що на поверхню знову вирине давня справа, відкладена на безвік.

Я ніколи не присягав на вірність Амберу. Ніхто й ніколи від мене цього не вимагав. Хай там як, а я був сином Корвіна, і прийшов до Амбера зі своєї волі, й тут упродовж певного часу був мій дім, доки я вирушив до Тіні Земля, де за звичаєм здобували освіту амберити. І я часто повертався сюди, і був тут із усіма у дружніх стосунках. Не знаю, чому б мені не мати подвійне громадянство.

Як на мене, краще взагалі не порушувати цього питання. Мені осоружна навіть сама думка, що доведеться обирати між Амбером та Дворами. Я не став обирати між Єдинорогом та Змією, між Лабіринтом та Лоґрусом, не робитиму вибору й між правителями обох королівств.