Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
А тепер, тепер... я плив. Обертався. Час від часу зупинявся. Ті еквіваленти Запон, що містилися в Камені, не ставали менш грізними перешкодами через те, що я мандрував, покинувши своє тіло. Після кожної з них почувався знесиленим, наче пробіг милю на Олімпійських іграх. Хоча на одному з рівнів я усвідомлював, що стою, тримаючи в руці Самоцвіт, і таким чином проходжу цю посвяту; на іншому рівні відчував, як гупає моє серце, а ще на одному бачив себе присутнім на лекції з антропології, яку читала Джоан Галіфакс[142]. Середовище, у якому я перебував, крутилося, наче Мерло Гейзер Пік[143] врожаю 1985 року в келиху... а хто сидів за столиком навпроти мене того вечора? ...Не має значення. Вперед, донизу, далі й далі. Приплив, що виблискував кольором крові, відступав. У моїй душі карбувалося послання. На початку його було слово, яке мені не повторити... Яскравіше, ще яскравіше... Швидше, ще швидше. Я наштовхнувся на рубінову стіну, я лише пляма на цій стіні. Виходь, Шопенгауере[144], на цю останню битву, де воля стикається з волею. Минуло сторіччя, а може, два; й ось, зненацька, відкрився прохід. Мене викинуло у сяйво. Сяйво зірки, що народжується. Червоне, червоне, червоне світло несе мене далі, несе геть, немов це моя яхта, мій «Зоряний спалах» несе мене, несе додому.
Я повалився долу. Хоча й не втратив свідомості, розум мій наче затуманився. Ніби я перебував у стані гіпнозу, із якого міг вийти, тільки-но забажаю, міг вийти будь-куди. Але навіщо? Не так часто я отримував таку порцію ейфорії. Відчував, що заслуговую на неї, тому витав у ній, просто тут, витав ще й ще.
Коли ейфорія спала до такого рівня, що вже не шкода було з нею розпрощатись, я, хитаючись, підвівся на ноги, учепився за стіну й добрів до комори: попити ще водички. Був голодний як вовк, але їжа з бляшанок, а також заморожені та сушені овочі-фрукти мене не вабили. А надто тепер, коли дістати щось свіженьке не було проблемою.
Я пішов знайомими гротами. Отже, зробив так, як радив мені Дворкін. Шкода, що не встиг запитати його про купу речей, які мені хотілося б зрозуміти. Тоді, коли я розвернувся до нього, щоби спитати, він уже зник.
Я поліз угору. Вибравшись із печери, став на синьому пагорбі, де був єдиний відомий мені вхід. Ранок видався свіжий, майже весняний, із легким вітерцем. Лише на східному небокраї кужелилися білі хмаринки. Я з насолодою втягнув ароматне повітря. Тоді нахилився й завалив вхід синьою брилою. Не хотілося знайти тут якогось хижака, що чекатиме на мене, коли мені знову знадобиться ця схованка.
Знявши з шиї Камінь, повісив його на кам’яний виступ. Тоді відійшов убік на десять кроків.
— Привіт, Татку!
Колесо-Привид плив до мене із заходу золотим летючим диском «Фризбі»[145].
— Доброго ранку, Привиде.
— Чому ти відмовився від такого пристрою? Це — один із найпотужніших інструментів, що я будь-коли бачив.
— Я від нього не відмовився, просто збираюся викликати образ Лоґрусу, але боюся, що їм не дуже поведеться разом, — пояснив Привиду. — Я навіть трохи побоююся, як Лоґрус сприйме мене, тепер, коли ношу в собі цей образ Лабіринту вищого порядку.
— То, може, мені краще забратися звідси, а завітати ще раз трохи пізніше?
— Будь тут, — наказав я. — Може, тобі доведеться рятувати мою дупу, якщо все піде не дуже.
Я викликав образ Лоґрусу, і він з’явився й завис переді мною, але нічого поганого не сталося. Перемістивши частину своєї свідомості в Камінь, що висів на кам’яній брилі, я зумів сприйняти Лоґрус іншим поглядом. Химерно. Але безболісно.
Знову повернувшись у власну голову, я видовжив свої руки, поєднавши їх із відгалуженнями Лоґрусу, і взявся шукати... Менш ніж за хвилину переді мною стояла таріль із млинцями на маслянці, а ще ковбаски, що підвернулися під руку, горнятко з кавою та склянка помаранчевого соку.
— Я б тобі це доставив швидше, — зауважив Привид.
— Не сумніваюся. Однак я лише тестував системи.
Снідаючи, я намагався вирішити, з яких справ починати, а які можуть зачекати. Покінчивши з їжею, відправив тарілки туди, звідки вони взялися, знову начепив Камінь собі на шию й підвівся.
— Добре, Привиде. Час вирушати до Амбера, — мовив я.
Він розширився, розгорнувся та провиснув, і ось я вже стояв перед золотою аркою. Зробив крок уперед...
...і опинився у своїх апартаментах.
— Дякую, — сказав я.
— De nada, Тату. Послухай, я хочу запитати: коли ти викликав собі сніданок, то, бува, не помітив чогось незвичного у поведінці образу Лоґрусу?
— Що маєш на увазі? — запитав я, простуючи до рукомийника.
— Ну, хоча б фізичні відчуття. Він не здався тобі... липучим?
— Дивне запитання, — сказав я. — Але, як не дивно, він трохи затримався, перш ніж роз’єднатись. А чому питаєш?
— Та от, дивна думка щойно майнула мені. Ти ще володієш магією Лабіринту?
— Так, але магія Лоґрусу мені вдається краще.
— Можливо, одного разу захочеш спробувати скористатись обома магіями й порівняти їх...
— З якого дива?
— У мене є певні передчуття. Коли перевірю цю свою здогадку, відразу ж усе розповім тобі.
Привид зник.
— Лайно собаче, — сказав я і водою плеснув собі в обличчя.
Тоді подивився у вікно. За ним кружляли сніжинки. Я витягнув ключа зі шухляди свого письмового столу. Було кілька речей, яких хотів позбутися негайно.
Я вийшов у коридор. Щойно зробивши кілька кроків, почув звук. Я зупинився, прислухаючись. Тоді пішов далі, проминув сходи, а звук ставав усе гучнішим і гучнішим. Коли я дістався довгого коридору, що вів повз бібліотеку, то вже знав, що Рендом повернувся, бо нікого більше, хто міг би так барабанити, поблизу я не знав. А якби хтось і міг, то хто б наважився стукати в барабани Короля?
Проминувши трохи прочинені двері, я завернув за ріг, праворуч. Першим моїм порухом було зайти, повернути йому Судний Камінь та спробувати пояснити, що сталось. Але я згадав, як Флора казала, що будь-який чесний, відвертий, прямий вчинок завжди закінчиться тут для тебе лихом. Хоча мені й не до вподоби було погоджуватись із тими правилами, що вона могла сформулювати, я бачив, що в цьому конкретному випадку моє зізнання потягло б за собою довгі пояснення, а я мав багато інших невідкладних справ. А може, мені й узагалі заборонили б за них братися.
Я йшов далі, прямуючи до віддалених дверей, що вели до їдальні. Зазирнувши крізь них, обвів кімнату поглядом: начебто нікого. Добре. В їдальні я наблизився до правої стіни, де, наскільки пам’ятав, була зсувна панель. За нею відкривалася прихована комірчина з драбиною чи, радше, просто забитими у стіну кілками, якими можна було видряпатися нагору та опинитися на антресолях бібліотеки або, навпаки, спуститися до гвинтових сходів, що вели аж до підземелля. І гадки не мав я, що мені колись доведеться блукати цією частиною палацу, але останні події залучили мене до родинних традицій, і наразі я відчував необхідність трохи пошпигувати, а минаючи напіврозчинені двері, почув ще й нерозбірливі уривки фраз і зрозумів, що Рендом має бути не сам. Якщо знання й насправді дає силу, то воно мені пригодиться. Наразі я потребував усієї сили, яку тільки міг зібрати у своїх руках, бо останнім часом почувався особливо незахищеним.
Так, панель ковзнула вбік, а я миттєво ковзнув за неї, присвічуючи собі магічним світлом. Швидко видряпався нагору, перехоплюючи руками кілочки, відсунув наступну панель, обережно, тихенько, — добре, що з боку кімнати її прикривало велике крісло і я міг визирати зі схованки, не ризикуючи бути поміченим. За правим бильцем крісла я бачив лівий кут кімнати.
Грав на барабанах справді Рендом, а Мартін, увесь у шкірі та металевих ланцюжках, сидів перед ним і слухав. Такого, що виробляв наразі Рендом, я ще ніколи не бачив. Він барабанив п’ятьма паличками. По одній тримав ув обох руках, по одній затиснув під пахвами, а ще одна паличка була у нього в зубах. Граючи, він міняв їх місцями: з рота — під праву пахву, з-під правої пахви — до правої руки, з правої руки — до лівої, з лівої руки — під ліву пахву, а звідти — до рота й затиснути зубами. І жодного разу не збився з ритму. Це гіпнотизувало. Я дивився, витріщивши очі, поки він грав. Його стара ударна установка навряд чи спокусила б ф’южн-ударника[146] — ні тобі прозорого пластику, ні тарілок зі шпичаками як бойовий щит завбільшки, ні блискучих малих барабанів, ані купи тамтамів, а ще й басів, ані ілюмінації, що скидалася б на вогняну стіну навколо Корал.
142
Джоан Галіфакс (англ. Joan Jiko Halifax, нар. 1942) — американська вчена в галузі антропології та екології, громадська діячка. Вчителька дзен-буддизму.
143
Гейзер Пік (англ. Geyser Peak Winery) — одна з найстаріших та найвідоміших виноробень у Каліфорнії, США. Заснував у 1880 р. Авґуст Квітцоу.
144
Артур Шопенгауер (нім. Arthur Schopenhauer; 1788-1860) — німецький філософ, провісник метафізичного волюнтаризму (сутність світу — це воля), поєднував об’єктивний ідеалізм з ідеалізмом суб’єктивним.
145
«Фризбі» — летючий диск, пластмасовий спортивний снаряд у формі диска діаметром 20-30 сантиметрів із загнутими краями. Назва «Фризбі» пов’язана з тим, що першими на ринку були летючі диски торгової марки «Фризбі» (англ. Frisbee) фірми «Wham-О».
146
Джаз-ф’южн (англ. jazz fusion, або fusion) — музичний стиль, виник наприкінці 1960-х за рахунок поєднання джазової гармонії та імпровізації з роком, фанком та ритм-енд-блюзом. Джазові музиканти почали використовувати електрогітари, підсилювачі та ударні установки.