Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Почуваюся насправді використаним, — голосно промовив я. — Ти змусив мене рвати дупу, це заради твоїх забаганок я не раз і не два ризикував життям, а ти влаштував тут якесь шоу з моєю участю, щоб потішити свій метафізичний вуаєризм, а коли отримав те, що тобі було потрібно, — трохи яскравіше сяяння — ти викинув мене геть, не попрощавшись. Я розумію, що боги, чи Сили, чи хай хто там ти в біса є, не мусять казати «Дякую», або «Перепрошую», або «Вимітайся під три чорти», коли використають когось на повну котушку. І, звісно, ти не вважаєш потрібним виправдовуватися переді мною. Хай так, але я не дитячий візочок. Мені не подобається, щоб ви з Лоґрусом пхали мене, куди вам треба, хоч у яку гру ви там граєте! Як тобі сподобається, якщо я просто зараз відкрию собі жили й стечу кров’ю на тебе?

Енергія з того боку Лабіринту, де стояв я, наче злилася докупи, зі свистом вибухнула стовпом блакитного полум’я. Стовп розширився, набув подоби, але не чоловіка і не жінки, а створіння разючої, нелюдської краси. Мені довелося прикрити очі долонею, щоб дивитися на нього.

— Ти не розумієш, — пролунав голос, змодульований із ревіння вогню.

— Але хочу зрозуміти. Тому я тут.

— Твої зусилля належним чином оцінено.

— Радий це чути.

— Іншого способу розв’язати проблеми не було.

— І що, вони розв’язалися на твою користь?

— Так.

— Тоді мені має бути приємно, я так гадаю.

— Ти нахаба, Мерліне.

— Наразі почуваюся так, що мені нема чого втрачати. Я до біса втомився, й мені однаково, що ти зі мною зробиш. Тому я прийшов сюди сказати тобі, що ти переді мною у великому боргу.

Промовивши це, я повернувся до нього спиною.

— Навіть Оберон не насмілювався так розмовляти зі мною, — сказав той.

Я знизав плечима та зробив крок до дверей. І опинився у своїй спальні.

Знову знизавши плечима, підійшов до рукомийника й плеснув собі холодної води в обличчя.

— У тебе все нормально, Татку?

Навколо балії червоніло кільце. Воно піднялося в повітря і полетіло за мною слідом, коли я пішов кімнатою.

— Я в порядку, — підтвердив йому. — А ти як?

— Добре. Він мене цілковито проігнорував.

— Ти знаєш, що він замислив? — спитав я.

— Схоже, вони з Лоґрусом змагаються за контроль над Тінню. І наразі раунд за Лабіринтом. Усе, що відбулося, його посилило. У цьому є й твоя заслуга, так?

— Так.

— Де ти був після того, як покинув ту печеру, у якій я тебе заховав?

— Ти знаєш місцевість, що лежить між Тінями?

— Між Тінями? Ні. Не розумію, як таке може бути.

— Ось там я і був.

— Як ти там опинився?

— Не знаю. Але, вважаю, закинути мене туди було непросто. З Мандором і Джасрою все добре?

— Коли я бачив їх востаннє, вони були в порядку.

— А що чути про Люка?

— Я не мав потреби його розшукувати. Ти хочеш, щоб я його знайшов?

— Не тепер. Хочу, аби просто зараз ти пішов нагору й зазирнув до королівських покоїв. Бажаю знати, чи там наразі хтось є. Якщо так, то хто саме. Хочу також, щоб ти перевірив камін у спальні. Подивися, чи камінь, що випав із кладки з правого боку, повернули на місце, чи він усе ще лежить на решітці.

Привид зник, а я продовжував міряти кімнату кроками. Сісти чи лягти боявся. Відчував, що в такому разі негайно засну і розбудити мене буде нелегко. Але я не намотав великий кілометраж, бо Привид повернувся дуже швидко.

— Королева, Віалла, перебуває у своєму кабінеті, — відрапортував мені, — кладку поновили, а коридором іде карлик і стукає в усі двері.

— Прокляття, — сказав я. — Отже, вони помітили, що Камінь зник. Карлик, кажеш?

— Карлик.

Я зітхнув.

— Гадаю, мені краще піти нагору, повернути Самоцвіт і спробувати пояснити, що сталось. Якщо Віалла повірить мені, можливо, вона не розповідатиме про це Рендому.

— Я перенесу тебе туди.

— Ні, це було б нерозважливо. І не надто ввічливо. Краще я постукаю у двері, і хай цього разу мене впустять, як годиться.

— Звідки люди знають, коли треба стукати, а коли заходити просто так?

— Зазвичай, якщо двері зачинені, треба стукати.

— Так, як робить наразі карлик?

Я почув, як здалеку долинає ледь чутний стукіт.

— Він що, просто йде коридором і гупає в усі двері, без розбору? — поцікавився я.

— Він стукає в усі двері по черзі, тож не знаю, чи можна це назвати без розбору. Досі за всіма дверима, у які стукав карлик, нікого не було. Біля твоїх дверей він буде за хвилину чи дві.

Я підійшов до дверей, відімкнув замок, відчинив двері й вийшов з кімнати.

Справді, уздовж коридору простував якийсь курдупель. Помітивши, як я відчинив двері, він вишкірився собі в бороду й попрямував до мене.

Тепер я побачив, що це був горбань.

— Боже правий! — сказав я. — Ви Дворкін, чи не так? Справжній Дворкін!

— Начебто так, — відповів він приємним голосом. — А ти, сподіваюся, Мерлін, син Корвіна?

— Це я. Яка приємна зустріч і яка несподівана...

— Це не світський візит, — відповів той, наблизившись до мене, потиснувши мені руку і поплескавши по плечі. — Ага! То ти мешкаєш тут!