Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Я прийшла сказати тобі, що розшукала свого батька й заспокоїла його баєчкою про цей Коридор Дзеркал, як ти велів. Таке місце тут і справді є?
— Так. Хоча про нього не згадано в жодному путівникові. Воно з’являється й зникає. Отже, твоя оповідка його вдовольнила?
— Наче так... Але тепер він хоче знати, куди поділася Найда.
— Це вже складніше.
— Так.
На щоках їй виступив рум’янець, Корал ховала від мене очі. Гадаю, вона відчула, що я помітив її нервування.
— Я сказала йому, що, можливо, Найда пішла на прогулянку, як це зробила і я, — мовила Корал, — і що я її пошукаю.
— Угу.
Я перевів погляд на Найду. Корал негайно притиснулася до мене. Поклавши руку мені на плече, вона притягнула мене ще ближче.
— А я думала, ти збирався спати, — сказала.
— Я й збирався. І вже поспав. А зараз займаюся деякими невідкладними справами.
— Не розумію...
— Часові лінії, — пояснив я. — Я заощадив час. І вже відпочив.
— Це чудово, — промуркотіла вона, — шукаючи мої губи своїми. — Я рада, що ти вже відпочив.
— Корал, — я трохи відсторонив її від себе, — навіть не намагайся забити мені баки. Коли ти пішла звідси, то бачила, що я з ніг валюся. І, повертаючись сюди майже відразу, ти розуміла, що знайдеш мене в коматозному стані.
Я перехопив за зап’ясток її ліву руку, яку вона ховала за спиною, і витягнув цю руку наперед так, що вона опинилася між нами. Корал виявилася навдивовижу сильною. Але я й не став силоміць розтискати її кулачок, бо вже бачив між пальцями, що вона ховає. Це була одна з металевих кульок Мандора, якими він часто користувався для своїх імпровізованих чарів. Корал не відскочила від мене, а зустрілася зі мною поглядом, тепер уже не ховаючи очей.
— Я можу пояснити, — вимовила вона нарешті.
— Був би радий почути твоє пояснення, — сказав я. — До речі, тобі варто було б з нього почати.
— Можливо, моя сестра й насправді мертва, а її тілом заволоділа демониця, як ти стверджуєш. Але останнім часом ми з нею добре ладнали. Нарешті вона стала тією сестрою, яку я мріяла мати. А потім ти переніс мене сюди, і я побачила її в такому стані, не знаючи, що ти насправді плануєш із нею зробити...
— Ти маєш знати, Корал, що я б не зробив їй нічого лихого, — перервав я її. — Я перед нею в боргу. Коли я ще молодим-зеленим навчався у Тіні Земля, вона врятувала мою дупу, та ще й кілька разів. Тобі не було чого боятися за неї, поки вона тут.
Корал схилила голову набік й прижмурила одне око.
— Звідки мені було знати? — мовила. — Ти мені нічого такого не казав. Отож я й повернулася, сподіваючись, що мені вдасться сюди проникнути і, поки ти міцно спатимеш, зламати закляття чи принаймні спробувати його послабити настільки, щоб поговорити з нею. Я хотіла на власні очі пересвідчитися, що це не моя сестра, а... а щось інше.
Я зітхнув. Простягнув руку, аби покласти їй на плече, й помітив, що все ще стискаю Судний Камінь у лівому кулаці. Тому поплескав її по плечі правицею, сказавши:
— Розумію. Я вчинив по-хамськи, показавши тобі твою сестру, як вона тут лежить, і не пояснивши всього до ладу. На своє виправдання можу лише послатися на перевтому і попросити вибачення. Запевняю тебе, що вона не відчуває болю. Але з цим закляттям я не хочу розбиратися просто зараз, бо то не моє закляття...
Раптом Найда тихо застогнала. Я кілька хвилин почекав, але стогін не повторився.
— Ти що, висмикнула цю кульку з повітря? — запитав я. — Не пам’ятаю, щоб я бачив тут таку...
Корал заперечно похитала головою:
— Вона прикривала її долонею у себе на грудях.
— А як ти здогадалася там пошукати?
— Поза здалася мені неприродною, от і все. Візьми.
Вона віддала мені кульку. Я зважив її на правій долоні. Не мав жодного уявлення, як ця штука працює. Металеві кульки для Мандора були наче Фракір для мене — унікальний, притаманний лише йому магічний засіб, видобутий із його підсвідомості в серці Лоґрусу.
— Ти покладеш її назад? — спитала вона.
— Ні, — відповів я. — Кажу ж, це не моє закляття. Я не знаю, як воно працює, не хочу з ним навіть морочитися.
— Мерліне? — прошепотіла Найда, не розплющуючи очей.
— Ходімо розмовляти до сусідньої кімнати, — запропонував я Корал. — Але спочатку я накладу на неї своє закляття. Просто снодійне...
За спиною Корал повітря взялось іскрами й закрутилося гвинтом. Вона простежила за моїм поглядом.
— Мерлю, що це? — вигукнула, позадкувавши ближче до мене, бо в повітрі вже вималювалася золотава арка.
— Це ти, Привиде? — запитав я.
— Так точно, — почули ми у відповідь. — Джасри не було там, де я її залишив. Але я привів твого брата.
Раптом у кімнаті виник Мандор, усе так само убраний переважно в чорне, зі сяйною шапкою срібно-білого волосся. Він зиркнув на Корал і Найду, побачив мене, розплився в усмішці й ступив крок у мій бік. Тоді його погляд упав нижче, і він став, як у землю вкопаний. Очі його розширились. Я ніколи раніше не бачив на його обличчі такого переляку.
— Криваве Око Хаосу! — скрикнув Мандор, помахом руки викликаючи захисний екран. — Як воно до тебе потрапило?
Він на крок відступив. Арка негайно згорнулась у літеру «О», каліграфічну, тоненьку, наче зроблену із золотої фольги, яка промайнула кімнатою і зависла біля мого правого плеча.
Зненацька Найда сіла в ліжку, дико озираючись навсібіч.
— Мерліне! — вигукнула. — З тобою все добре?
— До пори до часу, — відказав я. — Хвилюватися нема чого. Не переймайся. Все добре.
— Хто посмів порушити моє закляття?! — спитав Мандор, побачивши, що Найда рвучко спустила ноги з ліжка. Корал зіщулилась із переляку.
— Це сталося випадково, — сказав я і розкрив праву руку.
Металева кулька негайно спурхнула з неї та полетіла в напрямку Мандора, ледь не зачепивши Корал, яка встигла прийняти бойову стійку, хоча, здавалося, й не розуміла, від чого чи від кого їй треба захищатися. Тож вона поверталася до всіх по черзі: Мандор, Найда, Привид і знову Мандор...
— Спокійно, Корал, — сказав я. — Ніхто тобі не загрожує.
— Ліве око Змії! — вигукнула Найда. — Звільни мене, о, Ти, який Не Має Форми, і я віддам у заставу ту форму, що наразі маю!
Тим часом Фракір вирішила попередити мене, що не все безхмарно, якщо, бува, я цього не помітив.
— Що тут до дідька відбувається? — заволав я.
Найда підхопилася на ноги, ринулася вперед і, з надприродною демонською силою вихопивши Судний Камінь із моєї руки, відштовхнула мене й вискочила у коридор.
Я похитнувся, отямлюючись.
— Хапайте цю ти’їґу! — загорлав я, і Колесо-Привид блискавкою промайнуло повз мене, а за ним полетіли кульки Мандора.
10
Я мчав до вестибюля слідом. Повернув ліворуч і припустив. Ти’їґа може рухатися стрімко, але і я також.
— Гадав, ти маєш мене захищати! — гукнув я їй услід.
— Ця штука має пріоритет, — відказала вона, — над тим зобов’язанням, яке наклала твоя мати.
— Що? — не зрозумів я. — До чого тут моя мати?
— Вона наклала на мене ґейс[154] оберігати тебе, коли ти пішов до школи, — відповіла ти’їга. — А тепер його зламано! Нарешті я вільна!
— Прокляття! — відреагував я.
Ти’їґа добігла до сходів, і тут перед нею виник образ Лоґрусу — на мій виклик такий величезний ніколи не з’являвся... Він заполонив коридор від стіни до стіни, пульсуючи, розростаючись, розсипаючи іскри, і червона імла загрози струменіла з його відростків. Це було неабияке нахабство — отак демонструвати себе тут, в Амбері, на території Лабіринту; отож, зрозумів я, ставки в цій грі високі.
— Прийми мене, о Лоґрусе, — заволала вона, — бо я маю Око Змії!
І Лоґрус розкрився, утворивши посеред себе вогненний тунель.
Чомусь я зрозумів, що вихід із цього тунелю не трохи далі коридором, а десь в абсолютно іншому місці.
Але Найда раптом зупинилася, наче налетівши на скляну перегородку, і закам’яніла, прислухаючись. Три металеві кульки Мандора оберталися навколо її нерухомої постаті.
154
Ґейс (давньоірл. geis, ірл. geas) — непорушна обітниця, дана під магічним примусом в ірландських кельтів. Найімовірніше, ґейси мали форму заклинань.