Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Це знову ти, конструкте! — констатував Лоґрус. — Ти вже ставав мені на заваді в Амбері!

— Лабіринту я теж трохи зашкодив, — докинув Привид. — Так що рівновага не постраждала.

— Чого ти тепер бажаєш?

— Руки геть від Мерліна! — сказав Привид. — Він буде тут повелителем, так само як і королем. І жодних мотузок!

Світлові кола почали обертатися.

Я послав імпульс спикардом, відчинивши всі канали, сподіваючись виявити, де знаходиться Привид, і надати йому доступ до джерел енергії. Але мені не вдавалося його знайти.

— Мені це не потрібно, Тату, — зауважив Привид. — У мене є власний доступ до джерел у Тінях.

— А чого ти бажаєш для себе, конструкте? — поставив запитання Образ.

— Захистити того, хто піклується про мене.

— Я можу запропонувати тобі космічну велич.

— Ти вже пропонував. Я тоді відкинув твою пропозицію. Пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю. І пам’ятатиму. — Звивисте щупальце мінливого Образу потяглося назустріч одному зі світлових кіл. Вони зіткнулися; спалахнуло сліпуче полум’я. Коли я знову зміг бачити, то не помітив, аби щось змінилося. — Добре, — визнав Образ. — Ти прийшов, підготувавшись. Зараз не час витрачати сили на те, щоб тебе знищити. Не можу слабнути бодай на крихту, коли той, інший, тільки на це й чекає.

— Леді Хаосу, — проголосив він після цього, — мусиш поважати волю Мерліна. Якщо його володарювання буде нерозумним, він сам себе знищить своїми діями. Якщо ж він правитиме розсудливо, ти отримаєш те, чого прагнула, і втручання буде зайвим.

Обличчя її мало такий вираз, наче вона не могла повірити власним вухам.

— Ти відступиш перед сином Амбера та його іграшкою? — запитала вона.

— Ми мусимо дати йому те, чого він хоче, — визнав він, — поки що. Поки що...

У повітрі пролунав пронизливий вереск, і він зник. Мандор усміхнувся самісіньким куточком рота, і посміхнулися його безкінечні віддзеркалення.

— Не можу в це повірити, — сказала Дара, перетворюючись на кішку з квіткою замість мордочки, а потім на дерево, що полум’яніло зеленим.

— Доведеться повірити, — констатував Мандор. — Він переміг.

Палаючи, дерево набуло осінніх кольорів і зникло. Мандор кивнув мені.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, — сказав він.

— Я знаю, що роблю.

— Роби, як знаєш, — сказав він, — але якщо тобі знадобиться порада, я завжди готовий тобі допомогти.

— Дякую.

— Не хочеш обговорити це за обідом?

— Не зараз.

Він стенув плечима й перетворився на синій смерч.

— Тоді побачимося пізніше, — долинув до мене голос зі смерчу, перш ніж він умчав геть.

— Дякую, Привиде, — сказав я. — Ти класно навчився розраховувати час...