Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Шкода, — протягнув Мандор. — Тоді мені залишається чекати своєї черги.

— Можемо перенести тебе крізь Козирі кудись, де цьому дадуть раду, — сказав я і поліз по колоду.

— Ні, — відмовився він. — Не хочу пропустити подій, що відбуваються тут.

Під час нашої з ним розмови я помітив, що Рендом поринув у напружене спілкування за допомогою Козирів. Віалла стояла неподалік, наче затуляючи його від пролому в стіні й того, що може звідти з’явитися. Дворкін тим часом щось чаклував над обличчям Корал, але його спина не давала змоги побачити, що саме він робить.

— Мандоре, — мовив я, — ти знав, що моя мати приставила ти’їґу наглядати за мною?

— Так, — відповів той. — Вона сказала мені про це, коли ти вийшов із кімнати. Закляття не дозволяло їй розповісти про це тобі.

— Вона мала лише захищати мене чи ще й шпигувати за мною?

— Цього тобі сказати не можу. Про таке у нас мова не заходила. Та мені здається, твоя мати мала підстави хвилюватися. Ти справді був у небезпеці.

— Гадаєш, Дара знала про Джасру та Люка?

Він хотів здвигнути плечем, але здригнувся й передумав.

— Знову ж таки, мені не відомо. Якщо вона знала, то я не знаю відповіді на твоє наступне питання: звідки вона знала? Згода?

— Згода.

Рендом закінчив свій контакт і прибрав Козир до колоди. Тоді обернувся й подивився на Віаллу. Він, здавалося, хотів їй щось сказати, але передумав і перевів погляд. На мене. Тут я почув, як Корал застогнала, та відвернувся, збираючись вийти з кімнати.

— Хвилинку, Мерліне, — промовив Рендом, — не втікай.

Я зустрівся з ним поглядом. Рендом дивився розлючено чи просто з цікавістю, я не міг сказати. Ці насуплені брови, ці примружені очі могли свідчити й про перше, й про друге.

— Ваша Величносте? — сказав я.

Він наблизився до мене, схопив за лікоть і, розвернувши від ліжка, спрямував до дверей, що вели до сусідньої кімнати.

— Віалло, я ненадовго займу твій кабінет, — сказав Рендом.

— Будь ласка, — озвалася вона.

Він завів мене всередину й зачинив за нами двері. Бюст Джерарда, що стояв біля протилежної стіни, упавши, лежав, розбитий, на підлозі. У дальньому кутку кімнати, де було робоче місце Віалли, стояла ще незавершена скульптура. Мабуть, це була якась морська істота з численними кінцівками. Я такої зроду не бачив.

Рендом різко повернувся до мене, запитально обвів поглядом і сказав:

— Ти стежиш за ситуацією між Беґмою і Кашфою?

— Більш-менш, — відповів я. — Білл учора коротко ввів мене в курс справи. Ереґнор, і таке інше.

— Він розповів тобі, що ми збираємося взяти Кашфу до Золотого Кола і покінчити з проблемою Ереґнора, визнавши право Кашфи на ці землі?

Мені не сподобалося, як він мене про це запитав, до того ж я не хотів підставляти Білла. Схоже, ця справа була ще засекречена, коли ми з ним її обговорювали. Тому я відповів:

— На жаль, подробиць я не пригадую.

— Добре, слухай, що я планую робити, — сказав мені Рендом. — Зазвичай ми не надаємо гарантій, що сприятимемо одній зі сторін угоди за рахунок іншої. Але Арканз, герцог Шедбурнський, скажімо так, тримав нас на гачку. Він найкраще відповідав нашій меті як правитель своєї держави, тому, коли цю руду сучку вдалось усунути, я розчистив для нього шлях до трону. Арканзові було відомо, що він може розраховувати на мене, претендуючи на трон після того, як право спадкування було порушено двічі, тож він зажадав отримати Ереґнор... ну, я і віддав його йому.

— Зрозуміло все, — сказав я, — крім одного: як це стосується мене?

Він повернув голову й уважно подивився на мене лівим оком.

— Коронація мала відбутися сьогодні. Я мусив ось-ось переодягтися й козирнутися туди...

— Ви вживаєте минулий час, — зауважив я, аби заповнити паузу.

— Так і є. Так і є, — пробурмотів Рендом, відвертаючись. Він пройшовся кімнатою, поставив ногу на уламок розбитої статуї і повернувся до мене: — А зараз нашого доброго герцога або вбито, або ув’язнено.

— То коронація не відбудеться? — запитав я.

— Au contraire[157], — відповів Рендом, і надалі вивчаючи моє обличчя.

— Здаюся, — сказав я. — Поясніть мені, що відбувається.

— Сьогодні вранці, ще на світанку, стався державний переворот.

— Палацовий? — запитав я.

— Можливо, і палацовий також. Але за підтримки іноземних військових.

— А що робив Бенедикт, коли це відбувалося?

— Я наказав йому ще вчора вивести війська і відразу після цього й сам повернувся додому. Ситуація виглядала цілком стабільною, а якщо б під час коронації там були присутні війська Амбера, це б могло справити погане враження.

— Справді, — я погодився з ним. — Тобто, щойно Бенедикт вийшов звідти, хтось туди зайшов, розправився з майбутнім королем, а місцевим поліціянтам навіть і на думку не спало, що так чинити негоже?

Рендом повільно кивнув і мовив:

— Десь так і було... Як ти гадаєш, чому таке могло статися?

— Можливо, вони не були настільки уже обурені перебігом подій?