Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Її руки обхопили мене за шию, і вона притиснулася щокою до моєї щоки. Тепер вона радше дрімала, ніж перебувала у попередньому коматозному стані. Притиснувши її до себе, я старався зрозуміти ситуацію.

— Корал? — зробив ще одну спробу.

— М-м-м, — почув у відповідь.

— Здається, аби вибратися звідси, ми мусимо кохатися...

— Гадала, ти вже ніколи цього не запропонуєш, — промуркотіла вона, не розплющуючи очей.

Тепер це вже не так скидається на некрофілію, сказав я собі, повертаючись набік і розвертаючи її, щоб легше дістатися тих мідних ґудзиків. Вона інколи мугикала щось, поки я порався з її одягом, утім, бесідою це навряд чи можна було назвати. Проте тіло її не залишалося нечуйним до пестощів, і пригода ця швидко пішла звичним курсом, надто загальновідомим, щоб його описувати. Хоча це, беззаперечно, був цікавий спосіб ламати закляття. Може, Лабіринт справді має почуття гумору. Навіть не знаю.

Вогонь згаснув у прямому значенні тоді ж, коли догорів вогонь у розумінні алегоричному. Корал нарешті розплющила очі.

— Здається, вогняного кола нам вдалося позбутися, — сказав я.

— Коли це припинило бути сном? — запитала вона.

— Добре питання, і лише ти можеш відповісти на нього.

— Ти просто рятував мене таким чином?

— Можна і так сказати, — погодився з нею. Вона трохи відсунулася від мене й обвела поглядом стіни навколо Лабіринту. — Ну, бачиш тепер, — сказав я, — що ти отримала, попросивши Лабіринт відправити тебе, куди він сам знає?

— Хрін я отримала.

— Саме так.

Ми розімкнули обійми. Відтак оправили на собі одяг.

— Це — непоганий спосіб краще пізнати одне одного, — розпочав я, але цієї миті печера заходила ходором унаслідок потужних підземних поштовхів.

— Схоже, наш час тут закінчився, — зауважив я, коли нас кинуло одне до одного і ми застигли в обіймах, шукаючи підтримки.

За частку секунди поштовхи припинились, а Лабіринт раптом засяяв яскравіше, ніж будь-коли. Я потрусив головою. Протер очі. Щось було не так, навіть якщо здавалося, що все чудово. А тоді оббиті залізом двері розчахнулися — всередину! — і я збагнув, що ми повернулися до Амбера. Оце так чудасія! За порогом ще виднілася сяйниста доріжка, якою я сюди дістався, але вона швидко згасала, і я помітив на ній невисоку постать. Не встиг зазирнути в темряву коридору, що відкрився за дверима, як відчув знайому втрату орієнтації, і ми опинились у моїй спальні.

— Найда! — вигукнула Корал, побачивши дівчину, яка лежала на моєму ліжку.

— Не зовсім, — відказав я. — Тобто, тіло це її. Але керує ним цілком інший дух.

— Я не розумію...

У мене на думці була невідома особа, яка збиралася порушити межі Лабіринту. До того ж я став клубком болючих м’язів, наїжених нервів та ще й був просякнутий отруйною втомою. Наблизився до стола, де все ще стояла пляшка вина, яку я відкоркував для Джасри — коли це було? Відшукав дві чисті склянки. Налив у них вина. Одну склянку я простягнув Корал.

— Якийсь час тому твоя сестра тяжко хворіла, так?

— Так, — відповіла вона.

Я зробив великий ковток.

— Вона лежала між смертю та життям. І тоді її тілом заволодів дух ти’їґи — це такий демон, тож Найда втратила його назавжди.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Наскільки розумію, вона насправді померла.

Корал подивилася мені в очі. Не знайшла там того, що шукала, і натомість ковтнула вина.

— Я знала: щось не так, — протягнула вона. — Після хвороби її наче підмінили.

— Вона стала лихою? Підступною?

— Ні, стала значно милішою. Найда завжди була справжньою сукою.

— Ви з нею не ладнали?

— До останнього часу ніколи. Вона не страждає?

— Ні, просто спить. Вона під дією закляття.

— Чому б тобі її не розчаклувати? Не схоже, щоб Найда була дуже небезпечною.

— Гадаю, тепер вона не становить жодної небезпеки. Радше навпаки, — відказав я. — Незабаром ми її звільнимо від закляття. Тільки зробити це мусить мій брат Мандор. То він наклав закляття.

— Мандор? Я мало що знаю про тебе й про твою родину, чи не так?

— Нічогісінько не знаєш, — відповів я, — так само, як і я про тебе. Послухай, я навіть не знаю, який сьогодні день. — Я пройшовся кімнатою й визирнув із вікна. Надворі було світло, проте хмарно, і я не міг визначити час. — Ти маєш ось що зробити просто зараз: знайди свого батька і скажи йому, що з тобою все гаразд. Скажи, що ти заблукала у підземеллі або помилково звернула до Коридору Дзеркал і опинилася в якомусь іншому вимірі чи щось таке. Можеш сказати, що хочеш. Аби тільки уникнути дипломатичного скандалу. Домовилися?

Корал допила вино й кивнула. Тоді вона подивилася на мене, зашарілася й відвела очі.

— Ми ще зустрінемося до мого від’їзду, правда ж?

Наблизившись до неї я поплескав її по плечі, не розуміючи до пуття, що до неї відчуваю. Тоді вирішив, що цього аж ніяк не досить, і обійняв її.

— Ну, звісно ж, — сказав я, попестивши її по волоссю.

— Дякую за прогулянку містом.