Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Такі листи, як згадує Леонід Сітко, писалися маленькими літерами на маленьких аркушиках паперу. Всі підписувалися вигаданими іменами: він — «Гамлетом», його подруга — «Марсіанкою». Їх «познайомила» інша жінка, яка розповіла йому, що їй дуже тяжко через те, що після арешту у неї забрали маленьку дитину. Він почав їй писати, їм вдалося навіть одного разу зустрітися у занедбаній шахті[1159].
Інші у пошуку близькості винаходили ще незвичайніші методи. У Кенгірському особливому таборі — майже всі політичні, позбавлені будь-яких контактів зі своїми родинами, друзями і дружинами чи чоловіками, що залишилися вдома, — були в’язні, які підтримували зв’язки з іншими в’язнями, так ніколи з ними очно і не зустрівшись[1160]. Дехто одружувався через стіну, яка розділяла чоловічий і жіночий табори, жодного разу не бачивши свого обранця. Жінка стояла з одного боку, чоловік з іншого; лунали голоси, а в’язень-священик записував подію на шматку паперу.
Таке кохання вижило, навіть коли табірна адміністрація добудувала стіну вище, покрила її колючим дротом і заборонила в’язням до неї наближатися. Пишучи про ці шлюби всліпу, Солженіцин залишає свій цинізм, з яким він описує майже все інше у табірному житті: «У цьому єднанні з незнайомим в’язнем за стіною… мені чується хор ангелів. Це — як безкорисливе споглядання небесних світил. Це надто високе для віку розрахунку і джазу з підскоками…»[1161]
Якщо кохання, секс, згвалтування і проституція були частиною табірного життя, то так само його частиною були вагітність і народження дітей. Поряд з шахтами і будмайданчиками, лісоповальними бригадами і штрафними ізоляторами, бараками і вагонами для худоби у ГУЛАГу також були свої пологові будинки і табори для матерів з дітьми — як і дитячі ясла для маленьких дітей.
Не всі діти у цих закладах були народженими в таборах. Деяких «арештовували» разом з їхніми матерями. Принципи таких арештів неясні. Розпорядження від 1937 року щодо арештів дружин і дітей «ворогів народу» прямо забороняє арештовувати вагітних жінок і матерів з грудними дітьми[1162]. З іншого боку, в наказі від 1940 року говориться, що діти можуть залишатися з матерями до півторарічного віку, «поки вони не припинять годуватися материнським молоком», після чого їх слід віддавати до дитбудинків чи родичам[1163].
На практиці і вагітних, і матерів з грудними дітьми регулярно арештовували. Під час звичайного огляду новоприбулого етапу один табірний лікар виявив жінку, в якої почалися болісні перейми. Її арештували на сьомому місяці вагітності[1164]. Іншу жінку — Наталю Запорожець відправили на етап на восьмому місяці вагітності: після поїзда і кузовів машин вона народила мертву дитину[1165]. Артистка і мемуаристка Єфросинія Керсновська допомагала приймати пологи прямо в етапному поїзді[1166].
З батьками також «арештовували» і маленьких дітей. Одна ув’язнена в 1920-х роках жінка написала в’їдливого листа Дзержинському, дякуючи йому за «арешт» її трирічного сина: тюрма, як писала вона, краща за дитячий будинок, який вона назвала «фабрикою з виробництва ангелів»[1167]. Сотні тисяч дітей фактично арештовувалися разом зі своїми батьками під час двох великих хвиль депортацій, першої — куркулів на початку 1930-х років, і другої — «ворожих» народів і національних груп під час Другої світової війни.
Шок від цього нового становища залишився у цих дітей на все їхнє життя. Одна ув’язнена полячка згадувала, що в її камері з жінкою був трирічний син: «Хлопчик добре поводився, був ввічливий і тихий. Ми, як могли, розважали його історіями і казками, але він час від часу перебивав: "Ми в тюрмі, так?"»[1168]
Через багато років чоловік, що був дитиною висланий разом з батьками — депортованими куркулями, згадував дорогу у вагоні для худоби: «Люди дичавіли… Скільки днів ми їхали, не знаю. У вагоні семеро померли. Ми доїхали до Томська, і нас забрали, кілька сімей. Також з поїзда зняли кілька трупів, діти, молоді і старші люди»[1169].
Незважаючи на тяготи, були жінки, які умисно, навіть цинічно вагітніли у таборах. Зазвичай це були жінки-злодійки або засуджені за дрібні правопорушення, які таким чином хотіли уникнути тяжкої праці, отримувати трохи кращу їжу і, можливо, скористатися амністією, які періодично оголошувалися для матерів з маленькими дітьми. Такі амністії — одну з них, наприклад, було проголошено 1945 року, ще одну 1948-го — зазвичай не поширювалися на жінок, засуджених за контрреволюційні злочини[1170]. «Вагітність могла полегшити життя», — розповідала мені Людмила Хачатрян, пояснюючи, чому жінки з радістю спали зі своїми тюремниками[1171].
1159
Сітко, інтерв’ю з автором.
1160
Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago. vol. II. — p. 248–249.
1161
Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago. vol. II. — p. 249.
1162
Оперативний наказ НКВД від 15 серпня 1937 року; у «Сборник…». — с. 86–93.
1163
ГАРФ, 9401/13/66.
1164
Кауфман. — с. 188–189.
1165
Natalya Zaporozhets, Vilensky, Till My Tale Is Told. — p. 532–539.
1166
Виленский. Дети ГУЛАГа. — с. 428.Виленский. Дети ГУЛАГа. — с. 428.
1167
Виленский. Дети ГУЛАГа. — с. 41–42.
1168
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 114, Folder 2.
1169
Виленский. Дети ГУЛАГа. — с. 117.
1170
Наприклад, амністія для жінок з дітьми 1945-го, як і 1948-го року, не поширювалася на політичних ув’язнених. ГАРФ 8131/37/4554; 9401/13/191; 9401/1/743.
1171
Хачатрян, інтерв’ю з автором.