Історія ГУЛАГу

«Він — невимовно брудний, непорівнянно брудний, запущений, у ньому важкий запах, вагонки — без постілі. Існувала офіційна заборона чоловікам гуди заходити — але вона не дотримувалася і ніким не перевірялася. Не тільки чоловіки туди йшли, але валили й малолітки, хлопчики по 12–13 років ішли туди навчатися… Все відбувалося цілком природно, на очах і відразу у кількох місцях. Тільки явна старість або явна потворність були захистом жінки — і більше ніщо»[1151].

І разом з тим — прямо всупереч історіям про грубий секс і вульгарність — у багатьох спогадах розповідаються рівною мірою неймовірні історії табірного кохання; деякі з них починалися з простого прагнення жінки якось себе захистити. За своєрідними правилами табірного життя жінкам, які мали «табірних чоловіків», інші чоловіки зазвичай давали спокій — таку систему Герлінг характеризує як одну зі специфічних особливостей таборів[1152]. То не обов’язково були «шлюби» рівних: часом поважні жінки жили зі злодіями[1153]. Не завжди, пише Ружневич, вибір був вільним. Незважаючи на це, такі «шлюби» було б цілком правильним вважати проституцією. Швидше, як пише Фрід, це були «шлюби з розрахунку» — «які водночас іноді були і шлюбами, грунтованими на коханні. Навіть коли вони починалися із суто практичного розрахунку, в’язні ставилися до них дуже серйозно. «Про цю більш чи менш тимчасову коханку зек говорив "моя дружина", — пише Фрід — А вона називала його "мій чоловік". Це говорилося не жартома: табірний зв’язок робив наше життя якимось людянішим»[1154].

І, хоч як це дивно, в’язні, що не були геть виснаженими, справді прагнули кохання. У спогадах Анатолія Жигуліна є історія про його любовний зв’язок з молодою політичною ув’язненою німкенею, «невисокою, синьоокою, золотоволосою Мартою». Пізніше він дізнався, що вона народила дівчинку, яку по батькові записала Анатоліївною. (Це було восени 1951 року, а після смерті Сталіна було оголошено амністію іноземних в’язнів, і Жигулін гадає, що «Марта з дитиною, якщо не сталося якогось нещастя, поїхала додому»[1155]). Мемуари табірного лікаря Ісаака Фогельфангера місцями читаються, як любовний роман, герой якого мусить маневрувати між небезпеками зв’язку з дружиною табірного начальника і втіхами справжнього кохання[1156].

Позбавлені всього люди так прагнули людських відносин, що деякі заводили міцні платонічні зв’язки, які підтримувалися листуванням. Це найбільше стосується кінця 1940-х років і особливих таборів для політичних в’язнів, у яких суворо дотримувалися провила розділення чоловіків і жінок. В одному такому таборі, Мінлагу, жінки і чоловіки обмінювалися записками через товаришів з табірної лікарні, яка була спільною для чоловіків і жінок. В’язні також влаштували таємну «поштову скриньку» у залізничній робочій зоні, де працювали жіночі бригади. Кожні кілька днів якась жінка із залізничної бригади казала, шо щось забула вдома чи ще щось, ішла до цієї скриньки, забирала листи і залишала відповіді. Пізніше їх забирав хтось із чоловіків[1157]. Існували й інші способи: «У призначений час певна особа з однієї зони перекидала через огорожу листи чоловіків жінкам і жінок чоловікам. Такою була "поштова служба"»[1158].