Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Як суверенна держава, восени 1993 року Україна могла вільно вирішувати, як відзначити роковини голоду. І комуністи, і колишні дисиденти, зрозуміло, з цілком протилежних позицій, мали що сказати з цього приводу. У Києві уряд організував низку громадських заходів. 9 вересня віце-прем’єр-міністр, відкриваючи наукову конференцію, підкреслив політичне значення вшанування роковин голоду. Він сказав присутнім, що «лише незалежна Україна є гарантією, щоб подібна трагедія не повторилася». Джеймс Мейс, тоді вже добре відомий і шанований громадський діяч, також взяв участь у конференції. Він зробив політичні висновки: «Я сподіваюсь, що це відзначення допоможе українцям пам’ятати про небезпеку політичного хаосу та політичної залежності від сусідніх сил». Перший український Президент і колишній партійний апаратник Леонід Кравчук наголосив: «Демократична форма держави захищає людей від таких трагедій. Якщо ми втратимо нашу незалежність, ми будемо завжди пасти задніх економічно, політично і культурно. Більш важливо, у разі втрати незалежності ми завжди повторюватимемо жахливі сторінки нашої історії, включно з голодом, спланованим владою за директивою з іншого центру».[1271]

Іван Драч, тоді один з лідерів Руху, закликав до широкого визнання голоду: росіяни мали «покаятися» подібно до того, як визнали свою провину німці. Він проводив пряму аналогію з Голокостом, зазначаючи, що євреї «змусили весь світ визнати провину перед ними». Хоча він не стверджував, що всі українці були жертвами — «большевицьких опричників на Україні мобілізовували також і з українців» — його тон був недвозначно націоналістичним: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».[1272]