Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Але не встиг. Юрт зійшов з лінії, пролетів у стрибку повз мене та встромив свого меча у мого двійника, хоча його власне тіло вже закручувалося вогняним вихором. Із рани на тілі мого двійника теж вирвалося полум’я. Він спробував підвестись, але знову впав.

— Не кажи, що я не прислужився тобі, брате, — мовив Юрт, і з цими словами він перетворився на смерч, що піднявся під стелю зали, а тоді зник.

Я не міг дотягнутися й торкнутися свого двійника, а ще за мить і не захотів би цього робити, бо той швидко перетворювався на живий смолоскип.

Він дивився вгору, проводжаючи очима разючий відхід Юрта. Тоді перевів погляд на мене й криво посміхнувся.

— Знаєш, він мав слушність, — промовив, і його теж поглинув вогняний крутень.

Я не відразу зміг подолати інерцію, але невдовзі мені вдалося це зробити, і я рушив далі у своєму ритуальному танці навколо багаття. На черговому колі вже не бачив жодної з цих двох постатей, хоч їхні мечі залишилися там, де впали, й, схрещені, лежали просто на моєму шляху. Проходячи повз, я ударом ноги відкинув їх із Лабіринту. Полум’я на той час сягало мені аж до пояса.

Навколо, назад, знову й знову. Час від часу я дивився у Камінь, щоб не зробити хибний крок, і, мало-помалу, зшивав Лабіринт докупи. Світло знову наповнювало лінії, і, якщо не зважати на вогняне коло посередині, він дедалі більше скидався на ту штуку, що зберігалася в нас удома, в підвалі.

Перша Запона викликала болісні спогади про Двори та про Амбер. Хоча мене й проймав дрож, я на це не повівся, і все минулося. На Другій Запоні наринули не тільки спогади про Сан-Франциско, а й тодішні бажання... Дихав я рівно й удавав із себе стороннього спостерігача. Омахи полум’я танцювали мені навколо пліч, а я долав арку за аркою, криву за кривою, рухаючись по колу, уявляючи низку півмісяців. Опір зростав, і невдовзі я вже обливався потом, долаючи його. Але я колись уже проходив цим шляхом. Лабіринт був не тільки навколо мене, я ніс його і в собі.

Рухаючись уперед, дійшов до точки, починаючи звідки кожне наступне зусилля давало змогу просунутися вперед на меншу й меншу відстань. Перед моїм внутрішнім зором знову й знову поставали Юрт, який розчинявся в повітрі, й моє власне, мертве, обличчя, огорнуте полум’ям. Я знав, що такі картини навіює мені Лабіринт, але від цього вони не ставали менш яскравими. Вони й надалі мучили мене, доки я змушував себе рухатися вперед.

Наблизившись до Великої Кривої, я ще раз озирнувся й побачив, що Лабіринт відремонтований повністю. Я з’єднав лініями усі розриви, і тепер увесь він палав, як палає вогняне колесо феєрверка на тлі чорного беззоряного неба. Ще крок...

Я поплескав по Самоцвіту, що лежав у мене на грудях. Камінь був теплий. Червоне світло, що променіло з нього, наразі було ще яскравішим, аніж раніше. Цікаво, подумав я, чи так просто буде повернути його туди, де він має бути. Ще крок...

Я підніс Камінь до очей і, зазирнувши у нього, побачив себе, як я закінчую проходити Великою Кривою та йду просто крізь вогняну стіну так, наче це дуже просто. Я пригадав собі комічну мініатюру Девіда Стайнберґа[137], яку перейняв Дроппа. Залишалося тільки сподіватися, що лабіринт не схильний до розіграшів.

Я ступив на Криву, і вогняні омахи зімкнулися в мене над головою. Кожен наступний крок був повільнішим за попередній і давався мені важче. Кожний болісний крок наближав мене до Останньої Запони. Я відчував, що перетворився на чисту волю, сфокусовану на єдиній меті. Ще один крок... Відчуття було таке, ніби важезні обладунки тиснули на мене, пригинаючи до землі. Три останні кроки були спроможні поставити людину на край відчаю.

Ще крок.

І ось я опинився в точці, де зробити зусилля стало важливішим, аніж просунутися вперед. Намагання стало важливішим за наслідок. Моя воля перетворилася на полум’я, а тіло стало хіба що димом, тінню...

Іще крок.

Крізь синє сяйво, що огортало мене наразі, жовтогарячі омахи полум’я навколо Корал бачилися сріблястими зубцями розплавленого металу. Заглушаючи тріск та ляскіт, до мене знову долинуло щось схоже на музику — низькі, глибокі, повільні, розкотисті звуки, наче грає на бас-гітарі Майкл Мур[138]. Я спробував упіймати ритм, підкорити йому свої рухи. Дивно, але мені це наче вдалося. Можливо, я втратив почуття часу. В будь-якому разі наступні кроки я зробив дивним відчуттям плинності всередині.

А можливо, Лабіринт вирішив, що має зробити мені послугу, й попустився трохи. І я ніколи не дізнаюся, як воно було насправді.

Я пройшов крізь Останню Запону, й переді мною постала стіна полум’я, що зненацька стало знову жовтогарячим. Я не зупинився. Перевів подих лише тоді, коли опинився в серці вогню.

Там, у центрі Лабіринту, лежала Корал, анітрохи не змінившись з тієї миті, коли я бачив її востаннє, — у блузці мідно-червоного кольору, в темно-зелених бриджах. Тільки тепер вона, здавалося, спала, умостившись на своєму важкому брунатному плащі. Я опустився біля неї на праве коліно і поклав правицю їй на плече. Вона не поворухнулася. Прибравши пасмо рудуватого волосся, я погладив її щоку.

— Корал!.. — покликав я.

Вона не відповідала.

Я знову поклав руку їй на плече і легенько потрусив.

— Корал?

Вона глибоко зітхнула, але не прокинулася.

Я посіпав її трохи сильніше.

— Корал, прокидайся!

Просунувши руку їй під плечі, спробував її посадити. Очі Корал залишалися заплющеними. Було зрозуміло, що вона перебуває під дією якогось закляття. А серце Лабіринту — не те місце, щоб викликати образ Лоґрусу, якщо, звісно, ти не хочеш, аби тебе спопелили. От чому я вирішив спробувати засіб із книжки казок. Я нахилився до Корал та поцілував її. Вона застогнала, повіки її затріпотіли. Але не прийшла до тями. Я спробував знову. Марно.