Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Не знаю, Мерліне, — мовив він. — Просто не знаю.

— Юртові, якого я знав раніше, не стало б духу спробувати... — сказав я.

— Мені теж бракує духу.

— Ти сам сказав, що наша мати проходила Лабіринтом. Є шанси, що ти успадкував цю здатність. Якого дідька? Якщо я помиляюся, усе опиниться позаду швидше, ніж ти помітиш.

Я зробив ще крок. Він безрадісно розсміявся.

А тоді промовив: «Якого дідька?!» — і ступив на Лабіринт.

— Агов, я ще живий, — гукнув він до мене. — Що тепер?

— Іди вперед, — відповів я. — Йди за мною. Не зупиняйся. І не полишай лінію, інакше й домовленість не допоможе.

Пройшовши поворотом, я загубив Юрта з очей. Пройшов ще трохи і став відчувати біль у правій нозі, мабуть, через те, що довелося стільки пройти пішки та ще й на гори дряпатися. Біль посилювався із кожним кроком. Незабаром пекло вже нестерпно. Може, я десь порвав собі зв’язку? А може...

Ну, звісно. Тепер я розчув запах паленої шкіри.

Сунувши руку за халяву, витягнув з-за неї кинджал, зроблений у Хаосі. Він був гарячий. Це Лабіринт своєю присутністю так впливав на нього, і я більше не міг носити його на собі.

Розмахнувшись, викинув кинджал уперед, за межі Лабіринту, і той полетів у кінець зали, до тієї стіни, де були двері. Машинально я провів кинджал очима. В імлі, у котру він занурився, здавалося, щось невиразно ворухнулося. Там стояв якийсь чолов’яга, стояв і дивився на мене. Кинджал ударився об стіну й упав на підлогу. Нахилившись, чоловік підняв зброю. Я почув короткий смішок. Тоді той зробив невловимий рух, і кинджал, описуючи дугу, полетів над Лабіринтом у моєму напрямку.

Він упав попереду мене, з правого боку. Тільки-но кинджал торкнувся Лабіринту, він вибухнув фонтаном блакитного полум’я, що піднялося вище моєї голови та розсипалося гарячими іскрами. Здригнувшись, я притишив крок, хоч і знав, що полум’я не має мені зашкодити, але не зупинився. Дійшов до довгої фронтальної арки, далі рухався повільно.

— Не відхиляйся від лінії, — гукнув я Юртові. — Не звертай уваги на таку чортівню.

— Зрозуміло, — відгукнувся він. — А що то за один?

— А дідько його знає.

Я просувався вперед. Тепер рухався ближче до вогняного кола. Цікаво, що подумала б ти’їґа про ситуацію, у якій я перебував наразі? Подолавши ще один поворот, я знову міг бачити значну частину шляху, який залишився позаду. Візерунок сяяв рівним світлом, а Юрт просувався впевнено, повторюючи мої рухи, і полум’я закривало його ноги по кісточки. Мені ж воно майже сягало колін. Краєчком ока я уздрів якийсь рух там, де стояв незнайомець.

Чоловік вийшов із темряви, котра його ховала, і я побачив, що він повільно, обережно просувається вздовж стіни. Принаймні йти Лабіринтом незнайомець не збирався. Він простував до точки, що лежала практично навпроти входу до Лабіринту.

Мені не лишалося нічого іншого, крім іти далі своїм маршрутом, і він вів мене вигинами та поворотами, з яких я вже не міг бачити незнайомця. Діставшись чергового розриву і проходячи ним, я відчував, як своїми кроками лагоджу його. Мені здавалося, що мої дії супроводжує ледь чутна музика. Потік світла линув тепер швидше, заповнюючи лінії, карбуючи позаду мене чітку вогнисту доріжку. Я підбадьорливо гукнув щось Юртові — він тримався позаду, на відстані кількох поворотів, хоч інколи, наслідуючи звиви візерунка, опинявся попереду мене, і так близько, що я міг би торкнутися його, якби була така потреба.

Сині омахи вогню здіймалися тепер вище, сягаючи мені середини стегна, волосся на моїй голові почало їжачитись. Я увійшов у ланцюжок повільних поворотів. Намагаючись заглушити тріск та музику, спитав: «Як там ти, Фракір?» — відповіді не отримав.

Я повернув і потрапив на ділянку, де опір був дуже сильним, проминув її, не зводячи очей з вогняної стіни в центрі Лабіринту, що оточувала Корал. Обігнувши стіну, знову побачив протилежний бік Лабіринту.

Незнайомець стояв і чекав, сховавши обличчя у високо піднятий комір плаща. В мішанині тіней я бачив лише, як блищать його вишкірені зуби. Мене вразив той факт, що тепер він стояв просто посеред Лабіринту, очевидно, чекаючи, коли я наближуся до нього. А тоді я зрозумів, що він дістався сюди крізь розрив у лініях, який я ще не встиг полагодити.

— Тобі доведеться забратися з мого шляху, — крикнув я. — Не можу зупинитись, і тобі зупинити мене не дозволю!

Він навіть не поворухнувся, і я згадав, як батько розповідав мені про двобій у первісному Лабіринті. Я ляснув по ефесу Ґрейсвандіра.

— Усе одно пройду, — застеріг я.

Ще крок, синьо-біле полум’я здійнялося ще вище, й у вогняних відсвітах я побачив обличчя незнайомця. Це було моє власне обличчя.

— Ні, — сказав я.

— Так, — мовив він.

— Ти останній з фантомів Лоґрусу на моєму шляху.

— Авжеж, — сказав він.

Я зробив ще крок.

— Утім, — зауважив я, — якщо ти — реконструкція мене самого, яким я був, коли проходив Лоґрусом востаннє, чому ти виступаєш проти мене? Я, такий, яким був тоді, не взявся б за таку роботу.

Його усмішка зів’яла.

— У цьому сенсі я — не ти, — промовив він. — Гадаю, моя особистість була синтезована певним чином, аби все відбулось, як треба.

— Тобто, ти — це я після лоботомії і з наказом убивати.

— Не кажи так, — заперечив він. — Це звучить як щось неправильне, а я все роблю, як треба. У нас із тобою навіть спогади однакові.