Історія ГУЛАГу

Герлінг пише і про тих, кому діставалася гірша доля. Він, наприклад, розповідає про польську дівчину, яку «урки… оцінили дуже високо». Спочатку «вона виходила на роботу з гордо піднятою головою і кожного чоловіка, який наважився до неї наблизитися, прошивала блискавкою гнівного погляду. Ввечері вона поверталася в зону дещо присмирнівши, але, як і раніше, неприступна і скромно-самовпевнена. Прямо з вахти йшла вона на кухню по баланду і потім, після настання сутінок, більше не виходила з жіночого бараку. Виглядало на те, що її не так легко спіймати у пастку нічного полювання…»

Але ці зусилля пішли намарно. Після кількох тижнів пильнування наглядача, який не давав їй взяти навіть морквини чи гнилої картоплини на продовольчому складі, де вона працювала, дівчина здалася. Одного вечора той чоловік зайшов до бараку Герлінга і мовчки кинув йому на нари подрані жіночі трусики. Це стало початком перетворення:

«З того часу дівчина зовсім змінилася. Вона не поспішала, як раніше, на кухню за баландою, але, повернувшися з бази, ганяла по зоні до пізньої ночі, як березнева кішка. Її мав хто хотів — під нарами, на нарах, в кабінках техніків, на речовому складі. Тільки раз, коли, випадково зайшовши на картопляний склад на базі, я застав її на купі картоплі з бригадиром 56-ї, горбатим виродком Левковичем, вона зайшлася судорожним голосінням і, повертаючись ввечері в зону, ледве стримувала сльози, притискаючи до очей два худі кулачки…»[1127]

Історія, яку розповідає Герлінг, часто повторюється в різних своїх варіантах у багатьох спогадах. Слід сказати, що вона завжди звучить трохи по-іншому, коли автор спогадів — жінка. Іншу версію, наприклад, розповідає Тамара Ружневич, «табірний роман» якої почався з листа, «стандартного, суто табірного любовного листа» від Саші, молодого чоловіка, якого його легка робота чоботаря робила членом табірної аристократії. Лист був короткий і прямий: «Давай жити разом, і я тобі допоможу». Через кілька днів Саша відтягнув Ружневич вбік — хотів почути відповідь. «Будеш жити зі мною чи ні?» — запитав він. Вона відповіла «ні». Він побив її металевим прутом. Потім відвів її до лікарні (у якій завдяки чоботарству мав вплив) і наказав медикам добре за нею доглядати. Там вона, видужуючи від забоїв, залишалася кілька днів. Після виписки, добре все обдумавши, вона пішла до Саші. Інакше він би побив її знову.

«Так почалося моє сімейне життя», — пише Ружневич. Його переваги відразу ж стали відчутними: «Я стала здоровішою, ходила у доброму взутті, більше не носила дідько зна яке дрантя: отримала новий жакет, нові штани… У мене навіть з’явився новий капелюх». Через багато десятиліть Ружневич писала про Сашу як про «перше справжнє кохання». На жаль, невдовзі його перевели до іншого табору, і більше його вона не бачила. Що гірше, чоловікові, який був відповідальний за його переведення, вона подобалася теж. Оскільки «виходу не було», вона почала спати і з ним. Вона нічого не пише про своє кохання до нього, та згадує, що у цьому новому становищі теж були свої переваги: їй дали перепустку на безконвойне пересування і власного коня[1128]. Історію Ружневич, як і ту, що розповідає Герлінг, можна назвати історіями морального падіння. По-іншому їх можна назвати історіями виживання.