Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Ідея Папи та візантійців викликала неймовірний ентузіязм. Десятки тисяч селян вирушили на схід, по дорозі грабуючи центральну Європу та вбиваючи євреїв. Лише небагато з них дісталися Анатолії, де їх повбивали турки. Ніхто не дістався Святої Землі, хіба що як раби.
Більше користи було від трьох армій французьких та норманських лицарів та ґенуйських торгівців, що їх підтримували. Вони зійшлися в Єрусалимі 1099 року. Час був найкращий: сельджуки були надто зайняті війною між собою, аби чинити сильний опір, відтак після неймовірних подвигів і бравади хрестоносці пробили стіни священного міста. Протягом дванадцяти годин вони грабували та вбивали у масштабах, що шокували навіть норманів, що були серед них. Вони спалювали євреїв живими та розтинали мусульман на частини (хоча, принаймні, єврейська жінка завважила, що християни не наслідували турків і не ґвалтували своїх жертв, перш ніж вбити). Нарешті, у сутінках, завойовники через калюжі крови рушили дякувати Богові до Храму Гробу Господнього.
Хоч яке було видовище, цей прямий напад на осередок ісламові нічим серйозно не загрожував. Християнське королівство Єрусалима постійно відкочувалося назад, аж поки 1187 року мусульмани не повернули собі місто. Були наступні хрестові походи, здебільшого невдалі. 1204 року учасники четвертого походу, не маючи змоги орендувати кораблі, закінчили тим, що найнялися як робоча сила до венеційських фінансистів і замість Єрусалима спустошили Константинополь. Після такої ганьби не відродилися ані Візантійська імперія, ані хрестові походи.
Під тиском Середньовічного теплого періоду мінялися обриси Заходу Мусульманські землі залишилися осередком, але стагнація в південно-західній Азії спричинила зсув центру тяжіння ісламу до Середземномор'я, і навіть в межах Середземномор'я були свої переможці та невдахи. Єгипет став дорогоцінним каменем у ісламській короні, Візантія, остання римська реліквія, зазнала остаточного занепаду, а найшвидше розвивався грубий, відсталий північний захід.
Темні сатанинські млини
східному осередку справи навряд чи могли йти краще. Імперія Тан 907 року розпалася, але вже 960 року Китай знову був єдиний. Тай-цзу, перший імператор нової династії Сун, був суворим вояком і водночас бачив, що, завдяки кількасотрічному зростанню економічних та культурних зв'язків між китайськими регіонами, багато представників еліти відчували, що Китай має бути однією імперією. Він зробив висновок, що за належних умов вони волітимуть не воювати з ним, а приєднатися до нього. Коли потрібна була сила, він її застосовував, але, на відміну від попередніх спроб об'єднати осередок, більшість держав підкорилися мирно й погодилися на панування Сун.
Тай-цзу розумів також, що більшість попередніх династій впали через командирів війська, тому він їх просто позбувся. Запросивши на бенкет воєначальників, що посадили його на трон, він, згідно з офіційною історією, "розчинив владу вояків у келиху вина"[241]. Прилюдно привітавши генералів із досягненням відставки (що було для них новиною), він їх звільнив. Хоч як це дивно, безкровний заколот Тай-цзу був вдалим, і відтоді, якщо поставала потреба мобілізувати армію, він командував нею сам.
Перехід від військового до цивільного уряду дав блискучий спосіб задовольнити загальне прагнення миру та єдности. Єдиною вадою було те, що Китай мав ворогів, зокрема дві напівкочівні групи, киданів та тангутів, що збудували імперії поза північним кордоном Китаю (рис. 7.7). Їх неможливо було розчинити в вині, тому, втративши армію й ледве відвернувши захоплення імператора в полон, Сун повернулися до давньої політики купувати мир за подарунки.
Певною мірою це спрацювало. На відміну від сельджуків на Заході, ані кидані, ані тангути не взяли владу над східним осередком. Зворотним боком медалі було те, що Сун, так само як раніші династії, незабаром дійшла до банкрутства, бо доводилося платити за подарунки та платню гарнізонам, що реально не підтримували мир. На 1040-і роки вони утримували мільйонну армію та щомісяця купували тисячі комплектів лат та мільйони наконечників до стріл. Це було зовсім не те, чого прагнув Тай-цзу.
Деякі генерали сподівалися, що диво-зброя врятує Китай від сповзання назад до давнього протистояння зі степами. Даоїстські алхеміки близько 850 року винайшли грубий порох (за іронією долі, під час пошуків еліксиру вічного життя). Живопис, датований близько 950 року, показує людей, що порскають один в одного пороховим полум'ям з бамбукових трубок; а військовий підручник 1044 року описує "вогняне зілля", що його пакують у папір чи бамбук та вистрілюють з катапульт. Однак тодішній порох більше шумів, ніж уражав, і, хоча й лякав коней, рідко будь-кому завдавав шкоди — поки що.
241
"розчинив...": Bi Yuan, Continuation of the Comprehensive Mirror for Aid in Government (1797), year 2, translated in Mote 1999, p. 103.