Чому Захід панує - натепер

Замість зректися, Григорій відлучив Генриха, відкинувши германського імператора поза християнську віру. На практиці це означало, що германські феодальні лорди могли на законних підставах ігнорувати свого провідника. Відтак, нездатний вплинути на будь-що у власній землі, за рік Генрих дійшов до того, що мусив протягом трьох днів босоніж стояти на колінах у снігу перед альпійським монастирем, благаючи в папи прощення. Діставши його, він все одно почав війну з папою. Ніхто не переміг. Папа Григорій втратив загальну підтримку після того, як його найманці за несплату грошей спустошили Рим. Імператор закінчив життя під час втечі від власного сина. Теологічний диспут так і не мав розв'язку.

Європа одинадцятого сторіччя була повна такого заплутаного суперництва, але потроху люди знаходили розв'язки, що поступово робило інституції сильнішими, а їхні сфери відповідальности чіткішими. Королі дедалі більше спромагалися організовувати, мобілізовувати та оподатковувати людей на своїх територіях. Один історик назвав цей процес "формуванням утискового суспільства"[236]: королівські службовці переконували людей вважати себе частиною нації (англійської, французької тощо) означеної, на відміну від тих, ким вони не були — паріями, як-от євреї, гомосексуали, хворі на проказу та єретики. Останніх вперше було систематично позбавлено захисту та тероризовано. У перебігу цього малоприємного процесу поставали дедалі ефективніші держави.

Інші історики з більшою приємністю говорять про "епоху соборів"[237], посталих по всій Європі пам'ятників, що викликали благоговіння. У самій Франції від 1180 до 1270 року було збудовано вісімдесят соборів, п'ятсот абатств та десятки тисяч парафіяльних церков. Було видобуто понад 40 мільйонів кубічних футів каменю, більше, ніж використано на будівництві єгипетської Великої піраміди.

Наука в західній Європі занепала разом з Римською імперією і лише частково відродилася у Франції за Шарлеманя. Проте після 1000 року викладачі почали гуртуватися навколо нових соборів, започатковувати школи, подібні до шкіл незалежних муфтіїв у ісламському світі. Християни, що їхали вчитися до мусульманської Іспанії, привозили додому переклади Арістотелевих трактатів з логіки, що їх арабські придворні науковці зберігали протягом сторіч. Всі ці процеси зміцнювали християнське інтелектуальне життя, спонукали теологів думати про Бога так само складно, як теоретики аль-Мамуна в Багдаді дев'ятого сторіччя, й водночас спричиняли нові конфлікти всередині освіченої еліти.

Ніхто не ілюструє це краще за Пера Абеляра. Блискучий молодий чоловік, занурений у нове навчання, Абеляр з'явився в Парижі близько 1100 року. Мандруючи від школи до школи, він прилюдно висміював своїх педантичних вчителів, ловлячи їх у пастки Арістотелевої логіки. Чесні, але вайлуваті професори бачили занепад своїх кар'єр, якщо десь зо двадцять таких Абелярів застосують свої гострі як лезо аргументи, аби перетворити звичаї (а можливо, й долю душі кожного з них) на безладну плутанину. Страшенно задоволений собою, Абеляр заснував власну школу й швидко звабив одну зі своїх учениць, підлітка Елоїзу; вона завагітніла. Її збезчещена родина завдала удару у відповідь. "Однієї ночі я міцно спав, — сором'язливо писав Абеляр, — і вони відрізали органа, що ним я вчинив дію, яка їх обурила"[238].