Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Після перемоги над Ізяславом Давидовичем під стінами Білгорода наприкінці 1158 р. у Київ увійшли Мстислав Ізяславич і Ярослав Галицький. На великокнязівський стіл вони запросили Ростислава Смоленського. Останній перш ніж погодитися поставив умову: «Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко йду Києву на свою волю, яко вы имѣти мя отцемъ собѣ въ правду и въ моемъ вы послушаньи ходити».
Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але зробили це не без згоди київських бояр, які зі смоленським князем пов’язували надії на припинення боротьби за київський стіл.
Слід відзначити, що смоленське князівство, яке знаходилось у центрі давньоруських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Майже всі його князі побували на київському столі. Однією з основних причин цього була стратегічна близькість Смоленська до Києва. Знаходячись на важливій торговій магістралі Русі — Дніпрі — і фактично контролюючи її, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство. Їх об’єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше від інших відчували необхідність відновлення єдності руських земель. Смоленськ, якому не загрожували половці, регулярно надсилав військові загони для допомоги в боротьбі з ними.
Поступово Ростислав установив добросусідські відносини з більшістю удільних князів. У Смоленську, Новгороді й Волині правили сини і племінники великого князя, міста Київської землі також були в руках його найближчих родичів. Ростислав мав вплив на половецькі справи, на його заклик відряджали свої дружини Ярослав Галицький і Ольговичі. Київський князь, як і раніше, виступав полководцем об’єднаних дружин у боротьбі з половецькими ордами.
1166 р. Ростислав очолив великий воєнний похід на південь Русі для охорони її торговельних шляхів. Під свої знамена він закликав майже всіх південноруських князів: «Посла Ростиславъ к братьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ всѣми полкы своими; и приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярославъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужська, Володимиръ Андрѣевич, Володимиръ Мьстиславичъ, Глѣбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давидъ, Мстиславъ, Глѣбъ Городеньский, Иванъ Ярославичь сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ».
Після смерті Ростислава 1167 р., незважаючи на наявність кандидатів з більшими правами (за родовим принципом), Київ зайняв Мстислав Ізяславич. Силою зброї він примусив старших родичів відмовитись від претензій на цей стіл. Ставши київським князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на захист від половців південноруських земель і торговельних шляхів. Близько 1168 р. він скликав до Києва князів, щоб разом обговорити заходи щодо приборкання кочівників. У літопису читаємо: «Братье! Пожальтеси о Руской земли и о своей отцинѣ и дѣдинѣ, оже несуть хрестьяны (половцы. — П. Т.) на всяко лѣто у вежѣ свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче, а уже у насъ и Гречьский путь изъотымають, и Солоный и Залозный». Навіть непокірним Ольговичам Мстислав наказав зібрати війська для участі у поході. «Посла же Чернигову къ Ольговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе: бяху бо тогда Ольговичи въ Мьстиславли воли». В поході взяли участь дружини всіх південноруських князів, а також смоленських.
Упродовж 60-х років XII ст. великі київські князі кілька разів скликали удільних, щоб спільними зусиллями захистити південні кордони Русі та їх торговельні шляхи. Переможні походи руських дружин на половців сприяли тимчасовій консолідації південноруських земель, але не могли припинити міжусобної боротьби князів. Мрія про оволодіння київським столом не давала спокою Ольговичам і Ростиславичам, а особливо Андрію Боголюбському, сину Юрія Довгорукого.
Зміцнивши свої позиції у Володимиро-Суздальському князівстві, він виношував плани походу на Новгород і Київ. 1169 р. війська союзників Боголюбського взяли Київ. Тривалий час цьому факту надавалося невиправдано великого значення. На основі свідчень літопису Печерського монастиря (підпаленого переможцями) про пограбування Києва робились висновки, що давня столиця Русі зазнала катастрофи. Насправді ж і після 1169 р. Київ продовжував жити повнокровним життям великого культурного центру Русі.
Деякі історики намагаються на цьому прикладі ілюструвати тезу про «традиційний антагонізм між росіянами та українцями». Неспроможність її занадто очевидна, бо ні тих, ні інших тоді ще не було. Слід підкреслити і той факт, що в поході на Київ брали участь не тільки і навіть не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції щодо Києва мали місце і з боку інших князів, зокрема Всеволода Ольговича, Романа Мстиславича і Рюрика Ростиславича, які займали відповідно чернігівський, волинський і київські столи. Це була боротьба за владу, за перерозподіл феодальних володінь між князями — представниками єдиної князівської династії. Розглядати її по-іншому означає свідомо фальсифікувати історію.