Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Впродовж XII — першої чверті XIII ст. Київська земля нерідко ставала об’єктом посиленої уваги давньоруських князів. Одні з них обмежувались претензіями на якусь частину спільної родової спадщини, інші, які боролись за: відновлення єдності руських земель, майже до 60-х років ХІІ ст. пов’язували успіх цієї боротьби з володінням давньою столицею Русі як символом такої єдності. Ця привабливість Києва, безумовно, пояснюється насамперед традицією — його минулим політичним значенням, а не тим реальним місцем, яке від посідав серед інших давньоруських центрів ХІІ ст. Міжусобна боротьба за Київ, яку вели чернігівські, волинські, ростово-суздальські, смоленські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно призводила до поглиблення процесів феодального дроблення, до подальшого політичного послаблення Києва.

Втім традиційне прагнення князів посісти київський стіл поступово почало згасати. Сильні удільні володарі прагнули очолити боротьбу за відновлення загальноруської єдності вже не за допомогою оволодіння київським столом, а через утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста свого князівства. Водночас вони уважно стежили за ситуацією, що склалася на півдні Русі, постійно домагаючись там частки власності. Розвиток різних форм співправління на київському столі призвів, врешті-решт, до того, що Київ і Київська земля стали об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів Русі.

Після смерті Мстислава київський стіл перейшов до його брата Ярополка Володимировича (1132—1139). Час його правління характеризувався переходом від єдиновладдя, що мало місце за Мономаха і Мстислава, до поліцентризму, який остаточно утверджується після 30-х років XII ст. Як державний діяч Ярополк стояв ближче до своїх попередників, але гідно продовжити їх справу не зміг. Прагнучи примирити чернігівських князів Ольговичів й усунути від участі в розв’язанні суперечностей між численними нащадками Мономаха, Ярополк здійснював політику братолюбства і миролюбства. За умов жорстокої боротьби за перерозподіл феодальних володінь остання не могла мати позитивних результатів. Незважаючи на те що літописець не шкодує похвальних епітетів, характеризуючи дії київського князя, навряд чи його політика знаходила співчуття і підтримку серед широких народних мас. Слова літопису, що Ярополк «хулу и укоръ прия на ся отъ братѣ своея и отъ всихъ», свідчать про його нерішучість, а також про несприйняття такої його поведінки не лише братами і племінниками, але й населенням Київської і Переяславської земель, що страждало від постійних воєнних нападів Всеволода Ольговича.