Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Успішні походи проти чернігівських Ольговичів, насамперед проти новгород-сіверського князя Святослава Ольговича, призвели до того, що в Путивлі утвердився київський посадник.
У здійсненні політики об’єднання давньоруських земель Ізяслав Мстиславич досяг помітних успіхів, але так само, як і попередні князі, не зміг повністю реалізувати свою програму. Ні Юрій Довгорукий, ні Святослав Ольгович, ні Володимирко Галицький, які змушені були змиритися з князюванням Ізяслава в Києві, не визнавали його верховенства. Як і раніше, незалежну від Києва політику провадили Новгород і Полоцьк.
Об’єднавча діяльність Ізяслава Мстиславича позитивно сприймалася населенням усіх давньоруських земель. Саме з нею пов’язували надії на успішну боротьбу з половцями. Однак для успішної реалізації такої політики не склались необхідні історичні умови.
Під час правління Ізяслава Мстиславича було зроблено спробу звільнитися від втручання Візантії у справи Русі, що здійснювалося через митрополитів-греків. Скориставшись тим, що 1147 р. митрополича кафедра лишилась вакантною, Ізяслав всупереч всім церковним канонам поставив митрополитом Клима Смолятича. Дослідники по-різному оцінюють цю подію в церковно-політичному житті Київської Русі. Одні вбачають у ній (як і в призначенні митрополита Іларіона Ярославом) прагнення до повної самостійності Руської православної церкви, інші, посилаючись на поодинокість подібних випадків, заперечують це.
Промова Ізяслава, виголошена на соборі руських єпископів, не залишає сумніву у справжніх його намірах. В ній князь відзначив, що від митрополитів-греків «чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользе». Акцію Ізяслава підтримали не всі єпископи та удільні князі; митрополит Клим Смолятич тримався завдяки покровительству великого князя, а після його смерті змушений був залишити кафедру.
Помітну роль у житті Київської землі за Ізяслава Мстиславича, як і впродовж всього періоду феодальної роздробленості, відігравали тюркські племена — чорні клобуки. Їх розселення на півдні Давньоруської держави припадає на кінець XI — початок XII ст. З часом тут, крім Торчеська і Корсуня, виникли міста Дверен, Боровий, Чурнаєв та ін. Чорноклобуцьке населення Поросся і південно-східних районів Переяславської землі, яке поступово сприйняло давньоруську мову, культуру, билинний епос, але довго ще зберігало кочівницький спосіб життя і язичницьку релігію, в літопису нерідко називалось «своїми поганими».
Політика київських князів щодо чорних клобуків мала загальноруське значення. Йдеться не лише про охорону південних кордонів Русі від половців, а й про внутрішні соціально-політичні справи. Київські князі часто використовували загони чорних клобуків у боротьбі з непокірними підданими. Особливо активно виступали чорні клобуки на боці великого київського князя Ізяслава Мстиславича.
1154 р. Києвом втретє оволодів суздальський князь Юрій Довгорукий, з діяльністю якого на північному сході Русі пов’язується заснування і розширення багатьох міст, в тому числі й Москви (перша згадка про неї датується 1147 р.). На київському столі Юрій сподівався досягти становища старійшини руських князів. На короткий час це йому вдалося. Але уже 1157 р. проти нього склалась коаліція на чолі з смоленським князем Ростиславом Мстиславичем. У Києві, ймовірно, мала місце змова проти великого князя, наслідком якої стала загадкова смерть Юрія Довгорукого після бенкету у київського боярина Петрила.
Повідомлення про смерть Юрія Довгорукого й запрошення на великокнязівський стіл Ізяслав Давидович у Чернігові одержав у розпалі підготовки до походу на Київ. Тому, що він посів великокнязівський стіл, як не дивно, не суперечили спочатку навіть Мономаховичі.
Оволодівши київським столом, Ізяслав, як колись Всеволод, лишив за собою частину Чернігівської землі, чим викликав незадоволення всіх Ольговичів. Найбільш рішучими супротивниками Ізяслава Давидовича були волинський князь Мстислав Ізяславич і галицький — Ярослав Осмомисл. Все це, а також невдалі походи на Галич і Туров коштували Ізяславу Давидовичу київського столу.