Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Впродовж кількох століть Білгород перебував на становищі великого єпископського центру, заснування якого історики здебільшого пояснюють особистими симпатіями до нього київських князів. Думається, що у великих князів щодо цього були дещо серйозніші причини. Єпископський Білгород, розміщений на кордоні з Древлянською землею, очевидно, мав поширювати на неї не тільки князівську, а й церковну владу Києва. Як свідчать літописи, білгородські священики відігравали помітну роль і в політичному житті міста.
Значний відсоток білгородського населення становила дружина і земельна знать, в руках якої зосереджувались численні замки і села. Її двори, розміщені у центрі міста, поряд з князівськими та єпископськими, являли собою окремі феодальні гнізда.
З півдня оборонна система навколо Києва замикалась Пересіченом (Китаївське городище), розміщеним на урвистому і високому виступі дніпровського берега за 6 км від Видубицького монастиря. Місто займало площу близько 8 га і мало могутні укріплення, що складались з трьох ліній земляних валів і ровів. Поблизу дитинця і окольного града розміщувались чималі посад і курганний могильник.
Центральним і найбільшим містом в оборонній системі вздовж Стугни був Василев (сучасне м. Васильків), заснований ще Володимиром Святославичем у X ст. У тривожні часи феодальної роздробленості Василев посідав значне місце в житті Київської землі. Близько середини XIII ст. він здобув статус князівського міста. Як і Білгород, Василев мав чудову фортецю: вал оточував не лише дитинець, а й посад. Найбільшого розквіту місто досягло в XII — перших десятиліттях XIII ст. Судячи за літописними повідомленнями, Василев, як і вся Стугнинська оборонна лінія, у XII ст. втратив воєнно-стратегічне значення, але відігравав важливу роль у торговому житті Київської землі. Він стояв на відомому торговельному шляху із Києва через Рось у Дніпровське Пониззя, Подунав’я і Галичину.
Від гирла Стугни і до Росі простягалася Дніпровська оборонна лінія, в системі якої знаходилися Треполь, Халеп, Новгород-Святополч, Іван, Заруб, Канів. Більшість цих пунктів були не лише фортецями, а й господарськими та адміністративними центрами окремих феодальних володінь. Будувались вони за певним планом і мали цілий ряд спільних конструктивних рис.
Крайнім південним містом Київської землі на Дніпрі був Канів. Його виняткова роль в історії Давньоруської держави визначалась уже самим його розміщенням. Канів уперше згадується літописом під 1149 р., коли він перетворився на великий воєнно-феодальний центр і мав статус князівського міста. З посиленням натиску Русі на Степ значення Канева зростало. З другої половини XII ст. руські князі вели переговори з половцями, як правило, не поблизу Києва і навіть не в Сакові, а в містах південного порубіжжя, серед яких найчастіше фігурує Канів. Безперечно, місто мало й важливе торговельне значення, адже руські князі саме тут 1168 р., 1170, 1189 рр. охороняли шляхи Грецький і Залозний. До наших днів добре зберігся Георгіївський (Успенський) собор у Каневі, побудований близько 1144 р. за великого київського князя Всеволода Ольговича.
Пороська оборонна лінія фактично була продовженням Дніпровської. На Росі від її витоку до гирла відомо 13 давньоруських міст, розміщених вздовж лівого її берега. Переважна їх більшість — Товаров, Дверен, Богуслав, Володарев, Ростовець, Боровой і Чурнаєв — являли собою фортеці зі змішаним (слов’яно-тюркським) населенням, деякі — Корсунь, Торчеськ, Юр’ев та інші — значні міські центри.
Юр’єв (сучасне м. Біла Церква) заснував Ярослав Мудрий і назвав його своїм християнським іменем. Тоді ж у ньому, напевно, з’явилася єпископська кафедра, яка вперше згадується в літопису під 1089 р. Її наявність на південноруському порубіжжі, населеному переважно тюркськими племенами, можна пояснити, ймовірно, місіонерською потребою. Проіснувала юр’євська єпархія до монголо-татарської навали. Впродовж XII ст. Юр’єв брав найактивнішу участь у боротьбі з половцями і піддавався руйнуванню і спустошенню. Після значного руйнування 1095 р. половцями місто було знову відбудовано 1103 р. У другій половині ХІІ ст. під стінами Юр’єва половці двічі зазнали нищівних поразок.
Поблизу Юр’єва знаходилося місто Торчеськ — центр берендеїв, торків, печенігів та інших тюркських племен Поросся. У літописних повідомленнях Торчеськ згадується як важлива фортеця, яка впродовж півтора століть знаходилася на передньому краї боротьби з половцями. З середини XII ст. місто стало князівським адміністративним центром Поросся. В ньому, як правило, сиділи ставленики Києва, на яких наприкінці XII ст. великі князі майже повністю переклали турботу про оборону південноруських кордонів. Але часи великих походів давньоруських князів у Степ минули, половці вже не становили серйозної небезпеки для Русі. Їх набіги успішно відбивали полки тюркських племен — печенігів, торків, берендеїв — відомих за літописом під загальною назвою чорних клобуків, які розміщувались у містах і фортецях вздовж Росі.