Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

У самій Україні інтелектуальне й літературне відкидання сталінізму мало національний присмак. У менш репресивній атмосфері кінця 1950-х і початку 1960-х років українська інтелігенція в Києві, Харкові та Львові знову почала говорити й писати про можливість національного відродження. Багато з них здобули початкову шкільну освіту українською мовою й виросли, слухаючи «альтернативну історію» від своїх батьків, бабусь і дідусів. Дехто навіть почав відкрито агітувати за українську мову, літературу та історію, відокремлену від російської.

Ці приглушені спроби відтворити тінь національної ідентичності сполошили Москву. У 1961 році сімох українських науковців заарештували та віддали під суд у Львові. Серед них — Степана Віруна, який долучився до написання памфлету, що засуджував «невиправдані репресії, супроводжувані звинуваченнями в націоналізмі, та знищення сотень партійних і культурних діячів».[1247] Ще кілька десятків інтелектуалів судили в Києві в 1966 році. Серед інших «злочинів» їм інкримінували зберігання книги з «антирадянським» віршем; через відсутність імені автора співробітники спецорганів не впізнали вірш Тараса Шевченка (поезію якого ніхто не забороняв).[1248] За арештами стояв Петро Шелест, якого згодом у 1973 році виведуть зі складу Політбюро КПРС і також звинуватять у тому, що в творі «Україно наша Радянська» він «забагато місця відводить минулому України, її дожовтневій історії, в той час слабко розкриваються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму». Книжку заборонили, а Шелест перебував в опалі до 1991 року.[1249]

Проте в 1970-х роках СРСР вже не був абсолютно ізольованим від світу, і цього разу арешти інтелектуалів набули розголосу. Українські в’язні передавали інформацію про своє становище до Києва; дисиденти в Києві встановили зв’язок з Радіо Свобода та ВВС. До 1971 року настільки багато матеріалів переправили за кордон, що стало можливим зібрати і видати редаговану збірку свідчень разом із палкими заявами ув’язнених активістів українського національного руху. У 1974 році дисиденти видали підпільний журнал, що містив кілька сторінок про колективізацію і голод 1932–1933 років. Також з’явився англійський переклад журналу під назвою «Етноцид українців у СРСР».[1250] Радянські аналітики й спостерігачі на Заході поступово усвідомили, що українські дисиденти мали свій окремий і виразний перелік претензій. Радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році та обрання Президентом США Рональда Рейгана в 1981 році ознаменували закінчення періоду розрядки напруги на міжнародній арені. Відтоді більша частина громадськості на Заході знову звернула увагу на історію радянських репресій, включно з репресіями в Україні.