Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Редактори відіслали «Чорні справи» до бібліотек країни. Однак, як і у випадку з книгою «У дев’ятім крузі», газетними статтями в Канаді та листівками в Німеччині, «Чорні справи» послідовно проігнорували більшість дослідників Радянського Союзу та провідні академічні журнали.[1240] Поєднання емоційних спогадів селян з наукоподібними есе не викликали зацікавлення в професійних американських істориків. Парадоксально, але Холодна війна також не допомогла українським іммігрантам. Вислови на кшталт «чорні справи» або «голод як політична зброя» звучали дуже заполітизовано для багатьох науковців у 1950-х, 1960-х і 1970-х роках. Авторів таких формулювань одразу іменували казкарями Холодної війни.
Агресивне замовчування голоду радянською владою мало вплив на західних істориків і письменників. Через повну відсутність будь-якої перевіреної інформації про голод заяви українців видавались надто перебільшеними, навіть неймовірними. Якби такий голод насправді мав місце, то українська влада мусила б відреагувати? Не може бути, щоб уряд стояв осторонь, коли його громадяни помирають від голоду!
До того ж на становище української діаспори мав вплив зведений нанівець статус України. Навіть для шанованих дослідників російської історії саме поняття України в повоєнний час здавалось більш підозрілим, ніж коли-небудь. Мало хто знав про короткотривалу незалежність України після революції, а ще менше людей знали про селянські повстання у 1919 та 1930-х роках. Про арешти та репресії 1933 року взагалі нічого не було відомо. Радянський уряд заохочував як іноземних науковців, так і власних громадян трактувати СРСР як єдине ціле. Офіційні представники України на світовій арені були представниками СРСР, і на Заході в повоєнні десятиліття майже всі ототожнювали Україну з провінцією Росії. Людей, котрі називали себе українцями, сприймали несерйозно — так само як колись ставилися до активістів за незалежність Шотландії чи Каталонії.
У 1970-х роках українська діаспора в Європі, Канаді та Сполучених Штатах вже стала достатньо сильною, щоб виплекати власних істориків та видавати періодичні видання, а також заснувати Український дослідний інститут у Гарвардському університеті та Канадський інститут українських студій (КІУС) в Альбертському університеті в Едмонтоні. Однак цих зусиль виявилося замало для того, щоб змінити курс панівних історичних наративів. Провідний діаспорний науковець Френк Сисин написав про те, що «етнізація» предмету віднадила інших представників наукової спільноти і зробила з української історії другорядний, не вартий уваги предмет.[1241] Пам’ять про нацистську окупацію й колаборацію деяких українців з нацистами далася взнаки, відтак через кілька десятиліть після війни будь-якого прихильника незалежної України природно розцінювали як «фашиста». Обстоювання українською діаспорою власної ідентичності здавалось багатьом північноамериканцям та європейцям «націоналістичним», а звідси — підозрілим.
Іммігрантів могли звинуватити в «яскраво вираженій упередженості», а їхні свідчення трактували як «сумнівні історії про звірства». Зрештою провідний дослідник радянської історії назве збірку «Чорні справи» продуктом Холодної війни, котрий не має наукового значення.[1242] А тим часом почала змінюватися ситуація в самій Україні.
У 1980 році, напередодні п’ятдесятих роковин голоду, українська діаспора в Північній Америці активізувала свою діяльність. У Торонто Український комітет досліджень голоду почав записувати інтерв’ю зі свідками в Канаді, США та Європі.[1243] У Нью-Йорку Фонд катедр українознавства запропонував молодому науковцю Джеймсу Мейсу, котрий щойно написав докторську роботу з української історії, очолити великий дослідницький проект в Українському дослідному інституті в Гарвардському університеті.[1244] Як і в минулому, відбувалися конференції, демонстрації та зустрічі в українських церквах і клубах в Чикаго та Вінніпезі. Проте цього разу резонанс від заходів був іншим. Французький історик комунізму П’єр Ріґуло написав, що «людські знання не нагромаджують як цеглини стіни, яку повільно вибудовують руки каменяра. Розвиток знання, його стагнація або втрата залежить від соціальних, культурних і політичних обставин».[1245] У випадку України ці обставини почали змінюватися саме в 1980-х роках, і цей процес тривав ціле десятиліття.
1240
Bohdan Klid, “The Black Deeds of the Kremlin: Sixty Years Later”, Genocide Studies International 8 (2014), 224–35.
1241
Frank Sysyn, “The Ukrainian Famine of 1932–33: The Role of the Ukrainian Diaspora in Research and Public Discussion”, Studies in Comparative Genocide, eds. Levon Chorbajian and George Shirinian (New York: St. Martin’s Press, 1999), 182–216.
1242
Klid, “The Black Deeds of the Kremlin: Sixty Years Later”, 229.
1243
Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre: UCRDC.
1244
Frank Sysyn, “Thirty Years of Research on the Holodomor: A Balance Sheet”, in Contextualizing the Holodomor: The Impact of Thirty Years of Ukrainian Famine Studies, eds. Frank Sysyn and Andrij Makuch (Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 2015), 4.
1245
Pierre Rigoulot, Les Paupières Lourdes: Les Français face au Goulag: Aveuglements et Indignations (Paris: Editions universitaires, 1991), 1–10.