Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Предметом публічного обговорення стали колективізація та опір, а також дії озброєної міліції, яка придушувала численні повстання в 1930 році. Багато хто чітко вказував на політичні причини голоду, розповідаючи «як грабували селян; як все забирали і не залишали нічого дітям, навіть немовлятам. Усе вилучене відправляли в Росію».[1226] Те саме говорили українці в інших регіонах СРСР. У 1980-х письменниця Світлана Алексієвич брала інтерв’ю в російської ветеранки, яка згадала про українку, разом з якою вона воювала. Усі рідні цієї жінки загинули під час голоду, а вона врятувалася кінськими кизяками і пам’ятала про злочин влади: «Мій тато був вчителем історії, він мені казав: “Колись товариш Сталін відповість за свої злочини”».[1227]
Як це було і пізніше, і відбувається зараз — не всі вірили почутому. Ветеранка хвилювалася, що українка могла бути «ворогом» або «шпигункою». Навіть деякі українські націоналісти з Галичини не могли повірити в штучний голод, організований державою: «Чесно кажучи, ми не могли повірити, що влада на таке здатна».[1228] Думка, що Сталін навмисно дозволив людям помирати від голоду, здавалась жахливою, занадто нелюдською навіть для тих, хто його ненавидів.
Закінчення війни не означало повернення до попереднього життя. У повоєнній Україні режим змінив свою мову. Критики СРСР вже були не просто ворогами, а «фашистами» або «нацистами». Будь-які розмови про голод були «гітлерівською пропагандою». Мемуари заховали ще глибше в шухляди та шафи, а обговорення їх стало небезпечним. У 1945 році одну з найвідоміших сьогодні мемуаристок Голодомору Олександру Радченко засудили — в буквальному сенсі — за її спогади. Під час обшуку в Радченко знайшли та конфіскували щоденники. Після шести місяців допитів її звинуватили в написанні «щоденника контрреволюційного змісту». Під час процесу Радченко сказала суддям, що «мета моїх записів — присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930–1933 роках український народ переживав страхіття...». Судді не почули її слів та засудили до десяти років ГУЛАГу, до України вона повернулася лише в 1955 році.[1229]
Окрім цього, спогади про голод потіснила пам’ять про страшні події війни: вбивство київських євреїв у Бабиному Яру в 1941 році; битви під Курськом, Сталінградом, Берліном; табори військовополонених, ГУЛАГ, фільтраційні табори для депортованих, масові вбивства та арешти, спалені села та сплюндровані поля — все це тепер також стало історією України. В офіційній радянській історіографії Велика вітчизняна війна стала центральною темою досліджень та вшанування, а репресії 1930-х ніколи не обговорювали. 1933 рік тепер відтіснили 1941, 1942, 1943, 1944 і 1945 роки.
Утім, навіть 1946 рік виявився гірким, коли повоєнний хаос, жорстоке вилучення продовольства, сильна посуха і цього разу експорт зерна до країн Центральної Європи, щойно окупованих Радянським Союзом, знову призвели до нестачі продовольства. У 1946–1947 роках приблизно 2,5 мільйони тонн радянського зерна відправили до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Югославії та навіть Франції. Українці в селах і містах знову залишились голодними, як і решта населення СРСР. Кількість загиблих від голоду була високою, сотні тисяч потерпали від нестачі їжі.[1230]
Проте ситуація за межами України радикально змінилася. Після закінчення війни в Європі в 1945 році сотні тисяч українців разом з іншими громадянами СРСР опинилися далеко від радянського кордону. Багато кого вивезли до Німеччини на примусові роботи на заводах і фермах. Деякі втекли сюди з частинами Вермахту (котрі відступали) або від наступу Червоної армії, тому що після голоду в минулому вони не очікували нічого доброго від повернення радянської влади. Агроном з Одеси Олекса Воропай, який добре пам’ятав голод, опинився в «таборі переміщених осіб» біля Мюнстера в Німеччині, де він та його земляки мешкали «у величезному бараці — бувшому Гаражі військових автомашин». Чекаючи на відправлення до Канади або Великої Британії взимку 1948 року, вони розмовляли про життя: «Робити нічого, вечори довгі і нудні. Щоб скоротити час, люди розповідали хто що знав». І Воропай записував ці історії.[1231] Кількома роками пізніше збірка цих спогадів вийде у Лондоні під назвою «У дев’ятім крузі».
1226
Berkhoff, “The Great Famine in Light of the German Invasion and Occupation”, 171.
1227
Светлана Алексеевич, У войны не женское лицо (Москва: Время, 2013), 11.
1228
Berkhoff, The Great Famine in Light of the German Invasion and Occupation, 169.
1229
В’ятрович Володимир, “Олександра Радченко — репресована за пам’ять”, Фонд тоталітарних режимів та їхні жертви, проект Платформи європейської пам’яті та сумління.
1230
Elena Zubkova, Russia after the War: Hopes, Illusions and Disappointments, 1945–1957, trans. Hugh Ragsdale (London and New York: Routledge, 2015), 40–50; Stephen Wheatcroft, “The Soviet Famine of 1946–47, the Weather and Human Agency in Historical Perspective”, Europe-Asia Studies 64, no. 6 (August 2012), 987–1005.
1231
Woropay, The Ninth Circle, 16–7.