Перунів цвіт
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Перунів цвіт». Краткое содержание книги:
Втекти із Землеграда вдається одному лише Годвіну. Його завдання — знайти квітку папороті, яка подарує шанс здолати Велеса, звільнити рідних і запобігти масштабній війні. Але часу обмаль, Перунів цвіт нікому з нині живих зірвати не вдавалось, а від нових друзів Годвіна — бездомного домовика, відьми-початківця й нерозторопної мавки — більше проблем, аніж користі.
— Усі геть!
Полонені здивовано перезирнулися. Русалки невдоволено застогнали, але спустилися на дно. Тільки пузатий Водяник розхитувався на своєму величезному сомі.
— Серденько, що ти робиш?! — посиніле обличчя Водяника скривилось у гримасі злості.
— Роблю, що хочу! — відрізала русалка.
— Ти, звісно, жінка моя, але ж не володарка!
Красуня сумно посміхнулася.
— Нічого не втямлю! — нервувався Водяник. — Ти ж нудишся завжди, розваги шукаєш! Я хотів їх тобі подарувати!
— То подаруй!
— Живими?!
— А тобі не байдуже?!
— Ееех! — зітхнув Водяник. — Роби, що забажаєш! Казав же ж мені Болотяник, що намучусь із молодою дружинонькою! — і занурився в тихе плесо.
Годвін недовірливо дивився на русалку. Краєчком ока бачив, як Калина й Даня ослизаються на мулькому березі, ховаючись за спину вимазаної багном Ольги.
— Чого тобі від нас треба? — нарешті, не витримавши мовчанки, запитав Годвін.
— Чи ти не знаєш, бува, Августа?
— Августа?! Знаю, звичайно! Це дядько мій!
— А де він? — кинулася до дракона русалка. — Уже багато років я не бачила його! Колись, здавалося, кохались, а потім залишив, забув…
— То це ти?! Це через тебе його вигнали із Землеграда?!
— Вигнали?! — сплеснула перловими руками русалка. — Через мене?! Він не казав нічого!..
— Дурний, напевно, або боязкий! — сердито мовив Годвін.
— Добрий, — крізь сльози посміхнулася русалка.
— Ці якості часто плутають…
Русалка витерла долонями худе обличчя.
— Не засуджуй мене! — тихо попросила вона. — Окрім Августа, ніхто мене не любив… Батьки прокляли, занапастили мою душу…
— Знаєш що? — перервав її Годвін. — Це, звісно, все сумно, але я не маю часу на твою біографію! Коли можеш — відпусти нас, а коли ні…
— Ідіть, ідіть, звичайно! Якщо побачите Августа…
— Навряд чи побачу! — зітхнув Годвін. — Уже немає його на світі, певне! Прощавай!
— А ти не знаєш, де знайти квітку папороті? — запитала, визираючи з-за плеча відьми, Калина.
— Не знаю. А йди-но до мене, мила!
Мавка нерішуче зробила декілька кроків у воду. Годвін відвернувся й виліз на берег. Ольга й Данило пішли за ним. Серед прибережних верб їх наздогнала Калина.
— Ну що там? — запитав дракон.
— Усе добре! — загадково посміхнулася Калина. — Можемо рушати!
— І як ви це собі уявляєте?! — сердито поцікавилась Ольга.
— От як! — Годвін вийшов наперед і закричав. — Пробач мені, лісовий володарю! Я поважаю ліс, поважаю лісових істот і шкодую про ті слова, які вирвались у хвилину відчаю! Будь ласка, дозволь мені бути у твоєму лісі як удома!
— Чесссссссссний, — прошуміли кущі під подувом вітру. — Дозззззззволяю.
— Дідусь у мене добрий! — похвалилася мавка. — І вірний слову. Тепер ми тут у безпеці.
Вовкулака
Довго ще товариші блукали лісом, перш ніж побачили у просвіті між деревами невелику хату.
— Це, певно, якийсь хутір, — здогадалась Ольга. — Здається, я в дитинстві була тут.
— Хутір? А там є їжа?
— Слухай, Годвіне, тебе ж не прогодувати! — обурився Данило. — Ану — тримати в господарстві такого змія — підеш скоро з торбою!
— Мене — тримати в господарстві?! Як свиню?! Та я князівський син!
— Чули вже цю пісню! Чи князь ти, чи ні — хто зна, а що ненажера — це вже точно!
— А їсти і справді хочеться, — притисла руки до запалого живота Ольга.
— О, ще одна! — буркнув домовик.
— Тобі добре казати, — відрізала відьма. — Ти що їси?
— Хліб і молоко, але дуже рідко.
— А Калина он узагалі не їсть — походила по землі, повітрям подихала, водою вмилась — і живе, — сказав Годвін. — То може й нам самим повітрям харчуватися?!
— Я схожу на хутір, хліба хоча б куплю, — запропонувала Ольга.
— А наворожити? — посміхнувся Данило. — Не можеш? Чув я, що відьма може кілочок у стіну вбити й надоїти молока.
— А не чув, буває, що відьма може зробити пустобреха німим? — зіщулилася дівчина.
— Не чув! — глухо відповів домовик і відступив під захист гілок.
— Я не їм хліба. Він у шлунку ніби на глину перетворюється. Краще м’яса візьми, — попросив дракон.
— Що буде, — мовила Ольга, йдучи доріжкою на хутір.
Холодний світанок розкинув над лісом сріблясті крила. Друзі причаїлися в кущах. Звідси було видно довгий високий паркан, хату під очеретяним дахом і похилене гілля яблунь. Біла Ольжина сорочка майнула біля огорожі і сховалася за рогом.