Чому Захід панує - натепер

Проте набуток від подолання старого бар'єру між Римом та Персією був з надлишком скомпенсований втратами через появу нового бар'єру через Середземномор'я, що відокремлював іслам від християнства. У перебігу дедалі суцільнішої ісламізації південного та східного Середземномор'я (750 року заледве одна людина з десятьох в арабському світі була мусульманином; на 950 рік мусульман було вже дев'ять з десятьох) та поширенням арабської мови як їхньої лінґва франка контакти з християнським світом занепадали. Мало того, коли після 800 року відбулося подрібнення халіфату, еміри створили бар'єри ще й всередині ісламського світу. Деякі регіони мусульманського осередку, зокрема Іспанія, Єгипет та Іран, були достатньо великими, щоб дати собі раду лише власними силами, але решта занепадали. Китайські війни дев'ятого сторіччя здебільшого не торкнулися економічно визначальних територій, тоді як крихка іригаційна мережа Іраку не витримала війни між тюркськими арміями рабів та чотирнадцятирічного повстання африканських рабів, що їхній лідер в різні часи проголошував себе поетом, пророком та нащадком Алі.

На Сході криза північнокитайського осередку спричинила дрейф Кореї та Японії до політичного розпаду; на Заході після поділу мусульманського осередку християнська периферія подрібнилася ще сильніше. Візантійці вбивали одні одних тисячами та відокремилися від Римської церкви через доктринальні питання, а германські королівства, відрізані від Середземномор'я, почали будувати свій власний світ.

Дехто в цій віддаленій західній смузі сподівався, що вона сама стане осередком. Від шостого сторіччя народ франків став регіональною владою, відтак навколо Північного моря почали вигулькувати маленькі торгівельні містечка, що мали задовольняти ненаситні вимоги франкської аристократії щодо розкошів. Їхня держава лишилася слабкопорядковою, з незначним оподатковуванням та нечисленним чиновництвом. Королі, що добре вміли мобілізовувати своїх задерикуватих лордів, могли швидко зібрати докупи великі нестабільні королівства, що охоплювали значну частину західної Європи, але за слабких королів так само швидко розпадалися. Королі, що мали багато синів, зазвичай зрештою ділили землі між ними, а це часто призводило до війн за поновне об'єднання батьківського спадку.

Кінець восьмого сторіччя був для франків особливо сприятливим. У 750-і роки Папа Римський звертався до них по захист від місцевих бандитів, а вранці Різдва 800 року франкський король Шарлемань[226] навіть домігся того, що Папа Лев III став перед ним на коліна в Соборі Святого Петра й коронував його Римським імператором.

Шарлемань рішуче намагався побудувати королівство, варте титулу, що він дістав. Його вояки несли вогонь, меч та християнство до східної Європи і штовхали мусульман назад до Іспанії, а його освічені чиновники збирали податки. Він зібрав науковців у Ахені (один з його придворних поетів назвав місто "майбутнім Римом"[227]), створив стабільну монетну систему, дбав про відродження торгівлі. Постає бажання порівняти Шарлеманя з Сяовенем, що за три сторіччя до того перетворив китайське прикордонне королівство Північна Вей на сильнопорядкову державу й стрибком започаткував поступ, що завершився відновленням об'єднаного східного осередку. Коронація Шарлеманя в Римі, безперечно, свідчить про такі самі наміри, як у Сяовеня, так само як і те, що він відряджав до Багдада послів налагоджувати дружні стосунки. За свідченням франкських хронік, це справило на халіфа таке враження, що він подарував Шарлеманеві слона.