Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Взимку 1941 року окупанти заборонили ввіз продуктів до міста. Усупереч стереотипам, німецькі керівники на місцях були менш ефективними, ніж їхні радянські колеги: селянам, що йшли торгувати до Києва, вдавалось проходити крізь заслони на дорогах — виявилося, що набагато важче було подолати кордони 1933 року. Тисячі городян тепер вирушили на село в пошуках їжі. Дефіцит продовольства зростав по всій території зони окупації. Як і в минулому, люди почали опухати, ставали охлялими, дивилися кудись за обрій і відходили в інший світ. Тієї зими в Києві внаслідок голоду померло кілька тисяч людей. У Харкові, який оточили за наказом окупаційної влади, тільки за два перші тижні травня 1942 року померло від голоду 1 202 людини; загальна кількість загиблих від голоду під час окупації в цьому місті становила близько 20 000.[1214]

І за таких умов — труднощів та хаосу під жорстокою окупацією разом з новим голодом — уперше стало можливим відкрито говорити про голод 1933 року в Україні. Однак на інтерпретацію історії впливали й обставини. Адже під час окупації про голод згадали не для того, щоб сумувати за померлими, допомогти змиритися з втратами, скласти повний список жертв та винести уроки на майбутнє. Ті, хто сподівався на встановлення справедливості, були розчаровані. Деякі селяни повідкопували свої записи про голод та принесли до редакцій місцевих газет та, «на жаль, редактори ... мало в тих справах розумілися і надзвичайної цінності записки не побачили світ».[1215] Натомість журналісти, які в той час повністю залежали від нової диктатури, публікували переважно статті з нацистською пропагандою. Завданням обговорення голоду було виправдати дії нового режиму.