Історія ГУЛАГу

«"Ким ви були до цього?"

"Студентом, у Ленінграді".

"О, то ви мій земляк, чудово", — сказав лікар і поплескав мене по плечу»[1105].

Часто особливо впливовими і організованими були москвичі. Леонід Трус, арештований студентом, згадує, що старші москвичі у його таборі створили тісне товариство, до якого його не пускали. Навіть коли одного разу він хотів взяти в бібліотеці книжку, йому спочатку треба було переконувати бібліотекаря, члена цієї групи, в тому, що йому можна цю книжку довірити[1106].

Однак частіше такі зв’язки були слабкі і не давали в’язням нічого, крім людей, котрі пам’ятали вулицю, на якій жили, чи школу, до якої ходили. У той час, як інші національні групи формували потужні мережі взаємної підтримки, знаходили місця в бараках для новоприбулих, допомагали їм отримати легшу роботу, росіяни цього не робили. Аріадна Ефрон пише, що після прибуття до Туруханська, куди її разом з іншими в’язнями вислали в кінці її табірного терміну, їхній поїзд зустрічали засланці, які там уже жили:

«Потім якийсь чоловік, єврей, відкликав убік групу наших єврейок, почав давати їм хліб і навчав, що казати, як себе тримати. Потім так само відійшли і кілька грузинок, та ось посеред двору залишилися ми, росіянки, осіб 10–15; ніхто до нас не підходив, не давав нам хліба і нічого не казав»[1107].

Втім, певні відмінності між в’язнями-росіянами таки існували — відмінності ці грунтувалися швидше на ідеології, а не на національності. Ніна Гаген-Торн пише, що «основна маса жінок у таборах несла свою долю і страждання, як стихійне лихо, не намагаючись розібратися в причинах». Однак «тим, хто знаходив для себе якесь пояснення того, що відбувається, і вірив у нього, було легше»[1108]. Чільне місце серед тих, хто мав таке пояснення, посідали комуністи, тобто ті в’язні, які продовжували наполягати на своїй невинуватості, продовжували бути відданими Радянському Союзу і продовжували вірити, всупереч усім доказам, що всі інші є справжніми ворогами і від них слід триматися осторонь. Анна Андреєва згадує, що комуністи відшукували одне одного: «Вони знаходили одне одного і трималися разом, вони були чисті, радянські люди, а всіх інших вважали злодіями»[1109]. Сусанна Печуро розповідає, як побачила їх після прибуття до Мінлагу на початку 1950-х років: вони «сиділи в кутку і говорили одне одному: "Ми чесні радянські люди, ура Сталіну, ми не винні, а наша держава звільнить нас від компанії усіх цих ворогів"»[1110].