Історія ГУЛАГу

Пізніше деякі з цих комуністів також написали свої спогади, які були охоче опубліковані радянським режимом. У журналі «Октябрь» 1964 року була опублікована «Повість про пережите» Бориса Дьякова з такою передмовою: «Сила повісті Дьякова полягає у факті, що вона про справжніх радянських людей, про справжніх комуністів. У тяжких обставинах вони ніколи не втрачали людяності, були вірні ідеалам своєї партії, віддані Батьківщині». Один із героїв Дьякова, Тодорський, розповідає, як він допомагав лейтенантові НКВД писати промову з історії партії. В іншому випадку він розповідає начальнику безпеки табору майору Яковлєву, що, незважаючи на несправедливі обвинувачення, він вважає себе справжнім комуністом: «Я не винний у жодному злочині проти радянської влади. Отже, я був і залишаюся комуністом». Майор Яковлєв радить йому заспокоїтися: «Навіщо про це кричати? Ви гадаєте, що всі в таборі люблять комуністів?»[1113]

Любили, справді, не всі: відвертих комуністів часто підозрювали у співпраці, негласній чи гласній, з табірним керівництвом. Пишучи про Дьякова, Солженіцин відзначає, що у його спогадах певні моменти оминаються. «А за що?», запитує він, оперуповноважений Соковиков погодився таємно відправляти листи Дьякова, оминаючи табірного цензора. «Така дружба — звідки?»[1114] І справді, доступні нині архівні дані свідчать, що Дьяков усе своє життя був агентом таємної поліції — псевдонім «Дятел», — і продовжував працювати як інформатор і в таборах[1115].

Єдиною групою, яка перевершила комуністів у непорушній вірі, були православні, а також члени різноманітних протестантських релігійних сект, яких також піддавали гонінням: баптисти, свідки Єгови і т. ін. Особливо значною їхня присутність була в жіночих таборах, де їх усіх називали «монашки». В кінці 1940-х років в одному з мордовських жіночих таборів, за спогадами Анни Андреєвої, «більшість ув’язнених становили віруючі», які організувалися так, що «на католицькі свята за них працювали православні і навпаки»[1116].

Як уже відзначалося, деякі з цих сект відмовлялися від будь-якої співпраці з радянським Сатаною, не виконували жодної роботи і не підписували жодних документів, Гаген-Торн пише про одну релігійну жінку, яку звільнили через хворобу — але вона відмовилася залишити табір: «А я вас не визнаю, — сказала вона охоронцеві, який запропонував видати їй необхідні документи і відправити додому, — Ваша влада неправедна, на паспорті вашому печать Антихристова… Вийду на волю, ви знову в тюрму посадите. Нема чого й виходити»[1117]. Айно Куусінен була в таборі з групою жінок, які відмовлялися носити одяг з номерами, внаслідок чого «номери проштампували на їхніх тілах», і вони були змушені стояти на ранішніх і вечірніх повірках голими[1118].