Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що на особистому рівні свідки все добре пам’ятали. Хтось тримав спогади в голові, а хтось робив записи. Дехто навіть вів щоденники, які потім «забивали у дерев’яні скриньки» й приберігали під половицею або закопували в землю.[1199] В селах у родинних колах батьки розповідали дітям про трагедію. П’ятирічному Володимиру Чепуру під час голоду матір сказала, що вони з батьком і бабусею віддаватимуть йому всю їжу, аби тільки він вижив і «розповів людям, як ми і наша Україна гинули в муках від Голодомору».[1200] Елада Золотоверха згадувала, що її мати, Олександра Радченко, вела щоденник під час голоду для того, щоб його прочитали її діти, онуки, а потім і правнуки: «Про той жах, який пережила Україна, мають знати».[1201]
Такі слова, повторювані в родинному колі багатьма людьми, залишили свій слід. Натомість мовчання влади надавали цим знанням майже таємної сили. Починаючи з 1933 року, такі розповіді стали альтернативним наративом, емоційно потужною «правдивою історією» голоду, усною традицією, що зростала й розвивалася поруч з офіційним запереченням.
Мільйони українців знали цей альтернативний наратив, незважаючи на постійну пропаганду та повний контроль партії за публічним обговоренням минулого. Відчуття невідповідності, прірви між приватною й офіційною пам’яттю, порожнього місця, де мало б бути офіційне визнання й вшанування загиблих — такі думки непокоїли українців десятиліттями. Зокрема, ця тема заполонила всі помисли Гаврила Прокопенка з Дніпропетровської області. У сьомому класі він проілюстрував для шкільної газети оповідання «Голодовка», написане товаришем, батьки якого померли від голоду. Вчитель похвалив оповідання та ілюстрації, але наказав усе спалити й пояснив, що інакше він та хлопці матимуть проблеми. Це залишило в Гаврила відчуття, що щось в цьому було неправильно. Чому про голод не можна говорити? Що саме намагалась приховати радянська влада? Тридцять років по тому Прокопенкові вдалося прочитати свою поему на місцевому телебаченні, разом із рядком про материнські руки, що «почорніли з голоду, щоб не вмер я у тридцять третім». За цим не забарився з візитом «ідеолог з місцевої держбезпеки». Така ситуація вкотре переконала Гаврила в тому, що СРСР — відповідальний за трагедію.[1202]
Відсутність меморіального вшанування також бентежила Володимира Самойлюка. Він пережив окупацію та воював на фронті під час Другої світової війни, але ніщо не здавалось йому більш трагічним за голод. Ця пам’ять ятрила його душу десятиліттями і він чекав визнання голоду в офіційній історії. У 1967 році Самойлюк дивився радянську телевізійну програму про 1933 рік, і все очікував згадки про жах, котрий він ніяк не міг забути. Натомість у програмі йшлося тільки про ентузіазм героїв п’ятирічки, першотравневий парад і навіть футбольні матчі, але «ні одного слова, ні одного кадра про страшний голод!»[1203]
З 1933 року й до другої половини 1980-х років замовчування в Україні було тотальним — за одним промовистим, болісним і суперечливим винятком.
Гітлер напав на Радянський Союз 22 червня 1941 року. До листопада Вермахт захопив більшу частину території радянської України. Не знаючи, на що сподіватись далі, багато українців, навіть українських євреїв, спочатку вітали німецькі війська. «Дівчата підносили солдатам квіти і люди зустрічали їх із хлібом, — згадувала одна зі свідків подій, — ми були такі раді їх бачити. Вони прийшли врятувати нас від комуністів, які все забрали і морили нас голодом».[1204]
Схожу реакцію на прихід німецьких військ на початку спостерігали й у Балтійських республіках, окупованих СРСР з 1939 року. Також з ентузіазмом зустріли німецьких солдатів на Кавказі та в Криму, але не тому, що місцеве населення було нацистами. Розкуркулення, колективізація, масовий терор та переслідування більшовиками церкви спровокували ці наївно оптимістичні сподівання на закінчення терору, яке мав принести Вермахт.[1205] У багатьох частинах України прихід німців супроводжувала спонтанна деколективізація. Селяни не тільки забирали назад землю, а й ламали трактори і комбайни з таким же задоволенням, з яким луддити псували свої верстати в Англії.[1206]
Проте це піднесення швидко минуло, як і не справдилися надії всіх, хто сподівався на краще життя під німецькою окупацією. Докладний опис того, що відбулося далі, виходить за межі цієї книги. Спустошення, заподіяне нацистами Україні, було настільки широкомасштабним, жорстоким і нещадним, що це майже неможливо уявити. До нападу на СРСР німці вже здобули досвід зі знищення інших держав, і вони добре знали, що мають робити в Україні. Одразу розпочався Голокост, і не в далеких таборах, а цілком відкрито. Замість депортацій нацисти організували масові вбивства євреїв, а також ромів на очах їхніх сусідів на околицях сіл та в лісах. Два з трьох українських євреїв загинули під час війни — від 800 000 до мільйона — значна частина від усіх жертв Голокосту в Європі.
1199
Olexa Woropay, The Ninth Circle: In Commemoration of the Victims of the Famine of 1933 (Cambridge, MA: Harvard Ukrainian Studies Fund, 1983), 16.
1200
Свідчення Володимира Миколайовича Чепура, в кн. Веселова, Нікілєв, упоряд., Пам’ять народу, том 2, 758.
1201
Мицик, упоряд., Український голокост, том. 4, 374.
1202
Свідчення Гаврила Прокопенка, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 196–7.
1203
Свідчення Володимира Самойлюка, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 95–6.
1204
Karel Berkhoff, Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Rul (Cambridge, MA: Belknap Press, 2004), 20.
1205
О. О. Захарченко, “Нацистська пропаганда про злочини Сталінщини напередодні і на початку Другої світової війни”, Науковий вісник Миколаївського Державного Університету, Історичні науки 21, 2008 р.
1206
Berkhoff, Harvest of Despair, 117.