Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Зрозуміло, що на особистому рівні свідки все добре пам’ятали. Хтось тримав спогади в голові, а хтось робив записи. Дехто навіть вів щоденники, які потім «забивали у дерев’яні скриньки» й приберігали під половицею або закопували в землю.[1199] В селах у родинних колах батьки розповідали дітям про трагедію. П’ятирічному Володимиру Чепуру під час голоду матір сказала, що вони з батьком і бабусею віддаватимуть йому всю їжу, аби тільки він вижив і «розповів людям, як ми і наша Україна гинули в муках від Голодомору».[1200] Елада Золотоверха згадувала, що її мати, Олександра Радченко, вела щоденник під час голоду для того, щоб його прочитали її діти, онуки, а потім і правнуки: «Про той жах, який пережила Україна, мають знати».[1201]

Такі слова, повторювані в родинному колі багатьма людьми, залишили свій слід. Натомість мовчання влади надавали цим знанням майже таємної сили. Починаючи з 1933 року, такі розповіді стали альтернативним наративом, емоційно потужною «правдивою історією» голоду, усною традицією, що зростала й розвивалася поруч з офіційним запереченням.

Мільйони українців знали цей альтернативний наратив, незважаючи на постійну пропаганду та повний контроль партії за публічним обговоренням минулого. Відчуття невідповідності, прірви між приватною й офіційною пам’яттю, порожнього місця, де мало б бути офіційне визнання й вшанування загиблих — такі думки непокоїли українців десятиліттями. Зокрема, ця тема заполонила всі помисли Гаврила Прокопенка з Дніпропетровської області. У сьомому класі він проілюстрував для шкільної газети оповідання «Голодовка», написане товаришем, батьки якого померли від голоду. Вчитель похвалив оповідання та ілюстрації, але наказав усе спалити й пояснив, що інакше він та хлопці матимуть проблеми. Це залишило в Гаврила відчуття, що щось в цьому було неправильно. Чому про голод не можна говорити? Що саме намагалась приховати радянська влада? Тридцять років по тому Прокопенкові вдалося прочитати свою поему на місцевому телебаченні, разом із рядком про материнські руки, що «почорніли з голоду, щоб не вмер я у тридцять третім». За цим не забарився з візитом «ідеолог з місцевої держбезпеки». Така ситуація вкотре переконала Гаврила в тому, що СРСР — відповідальний за трагедію.[1202]