Історія ГУЛАГу

«Вже у приймальні тримаючись за животи, вони з самого порогу перегородки різко скиглили — неможливо було відрізнити болісного скигління від дивовижно поганої російської мови. Від їхньої хвороби ліків не було… вони вмирали від туги за рідним краєм — від холоду, голоду й одноманітної снігової білизни. Їхні косо зіщулені очі, незвичні до північного пейзажу, без перестанку сльозилися і заростали жовтою смужкою гною на віях. У нечасті вихідні дні узбеки, туркмени і киргизи збиралися в один куток бараку, святково одяг нені у кольорові шовкові халати і візерунчасті тюбетейки. Ніколи не можна було відгадати, про що вони так жваво розмовляють — жестикулюючи, перекрикуючи одне одного і задумливо киваючи головами, — але вже напевно не про табір»[1089].

Не легшим було життя і для корейців, зазвичай радянських громадян корейського походження, чи для японців, що у приголомшливій кількості 600 тисяч осіб прибули в ГУЛАГ як військовополонені в кінці війни. Японці особливо потерпали від їжі, якої було не тільки мало, але яка здавалася їм дивною і фактично неїстівною. Через те вони промишляли збиранням і полюванням та їли те, що здавалося для їхніх табірних товаришів так само неїстівним: дикі трави, комах, жуків, змій і гриби, до яких не доторкалися навіть росіяни. Час від часу ці промисли закінчувалися погано: існують документи, які свідчать про загибель японських в’язнів внаслідок споживання отруйних трав і диких рослин[1090]. Про те, якими ізольованими почувалися в таборах японці, можна судити зі спогадів одного в’язня-росіянина, котрий одного разу знайшов у табірній бібліотеці брошуру — промову більшовика Жданова — японською мовою. Він приніс її знайомому військовополоненому японцеві: «Вперше я бачив його по-справжньому щасливим. Пізніше він мені розповідав, що читав її кожного дня — просто тому, що вона була рідною мовою»[1091].

Представники інших далекосхідних національностей адаптувалися швидше. У багатьох спогадах розповідається про міцні організації китайців — деякі з них були «радянськими» етнічними китайцями, що народилися в СРСР, деякі працювали тут легально у 1920-ті роки, а ще інші були нещасними, які з якихось причин перетинали довгий радянсько-китайський кордон. Один в’язень згадує, що знайомий китаєць розповідав йому, що він разом з багатьма іншими переплив річку Амур, приваблений тим, що бачив на тому березі: "Зелені й золоті дерева… такий чудовий степ! Та всі з нашого району, хто перепливав річку, ніколи не поверталися назад. Ми думали, що це через те, що там дуже гарне життя, то й ми вирішили пливти. Як тільки ми вийшли на берег, нас арештували і засудили за статтею 58, частина шоста, шпигунство. Десять років"»[1092].