Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Втім, Трус не намагався приховати того, що він єврей: навпаки, він намалював на своїх чоботах зірку Давида — головним чином для того, щоб їх ніхто не вкрав. У його таборі «євреї, як і росіяни, не організовувалися у групу». Через те він був позбавлений природного товариства: «Найгіршим для мене… була самотність, відчуття, що я єврей серед росіян, що всі мають друзів зі свого краю, а я цілковито самотній»[1077].
Через свою нечисленність людям із Західної Європи і Америки, які потрапляли до таборів, також було тяжко організовувати міцні мережі. У своєму становищі вони майже не мали змоги допомагати одне одному: багатьох табірне життя повністю дезорієнтувало, багато не знали російської, не могли їсти табірної їжі і терпіти тамтешніх умов. Ув’язнена росіянка Ніна Гаген-Торн писала, наполовину насмішкувато, наполовину з жалем, ставши свідком того, як ціла група жінок з Німеччини у пересильній тюрмі Владивостока померла, незважаючи на те, що їм давали пити кип’ячену воду: «Якщо в бараках звичні до всього радянські люди, вони можуть витримати їжу з солоної риби, навіть якщо вона трохи зіпсована. Коли прибув великий етап з арештованих членів III Інтернаціоналу, спалахнула сильна дизентерія»[1078]. Лев Разгон теж жаліє іноземців, він пише, що вони «так і не могли нічого зрозуміти, асимілюватися, спробувати прижитися. Вони тільки інстинктивно тягнулися одне до одного…»[1079]
Однак у людей із Заходу — до цієї групи входили поляки, чехи та інші з країн Східної Європи — були і свої переваги. Вони були предметом особливого захоплення і цікавості, що часом виливалося у зв’язки, додаткову їжу і людяніше ставлення. Поляк, який вчився у Швейцарії, Антон Екарт отримав місце у лікарні завдяки санітарові з Бессарабії на прізвище Акерман: «Той факт, що я із Заходу, спростив справу»: всі цікавилися людиною із Заходу, і всі прагнули допомогти[1080]. Шотландка Флора Лейпман, вітчим якої умовив її родину переїхати до Радянського Союзу, використовувала свою «шотландськість» на розвагу товаришкам:
«Я підкочувала спідницю, щоб вона виглядала, як кілт, і загортала панчохи, щоб ноги виглядали вищими. За "шотландською модою" я накидала ковдру на плечі і одягала сумку перед собою, як спорран. Голосом, сповненим гордості, я співала "Анні-Лорі", "Ви, береги і кручі Бонні-Дун", а закінчувала завжди "Боже, бережи короля" — без перекладу»[1081].
Екарт теж пише, як то було являти собою предмет цікавості для інтелектуалів-росіян:
«Під час спеціально організовуваних і ретельно приховуваних зустрічей з найдовіренішими з них я розповідав про моє житія в Цюриху, Варшаві, Відні та інших західних містах. Мій спортивний піджак з Женеви і шовкові сорочки якнайретельніше розглядалися, бо вони були єдиним матеріальним свідченням високих стандартів життя за межами комуністичного світу. Було помітно, що дехто з них не вірить, коли я говорив, що легко міг купити всі ці речі на свою місячну зарплату молодшого інженера цементного заводу.
"Скільки в тебе було костюмів?" — запитував один із фахівців з сільського господарства.
"Шість чи сім".
"Ти брешеш!" — сказав один, не більше 25 років, і потім, повернувшись до інших: “Чому ми маємо терпіти ці фантастичні байки? Все має свої межі; ми не діти”.
Мені тяжко було переконати їх, що на Заході звичайна людина, яка трохи піклується про свою зовнішність, має кілька костюмів, бо одяг краще носиться, якщо його час від часу міняти. Представникам російської інтелігенції, які рідко коли мали більше одного костюма, осягнути це було складно»[1082].
Джон Нобл, американець, якого забрали в Дрездені, теж став «воркутинською особливо важливою особою» і пригощав своїх табірних товаришів розповідями про життя в Америці, які здавалися їм неймовірними. «Джонні, — одного разу сказали йому, — ти хочеш, щоб ми повірили, що американські робітники мають власні машини»[1083].
1077
Трус, інтерв’ю з автором.
1078
Гаген-Торн. — с. 77.
1079
Razgon. — p. 138.
1080
Ekart. — p. 192.
1081
Leipman. — p. 69.
1082
Ekart. — p. 67–68.
1083
Noble. — p. 121.