Історія ГУЛАГу

Однак у людей із Заходу — до цієї групи входили поляки, чехи та інші з країн Східної Європи — були і свої переваги. Вони були предметом особливого захоплення і цікавості, що часом виливалося у зв’язки, додаткову їжу і людяніше ставлення. Поляк, який вчився у Швейцарії, Антон Екарт отримав місце у лікарні завдяки санітарові з Бессарабії на прізвище Акерман: «Той факт, що я із Заходу, спростив справу»: всі цікавилися людиною із Заходу, і всі прагнули допомогти[1080]. Шотландка Флора Лейпман, вітчим якої умовив її родину переїхати до Радянського Союзу, використовувала свою «шотландськість» на розвагу товаришкам:

«Я підкочувала спідницю, щоб вона виглядала, як кілт, і загортала панчохи, щоб ноги виглядали вищими. За "шотландською модою" я накидала ковдру на плечі і одягала сумку перед собою, як спорран. Голосом, сповненим гордості, я співала "Анні-Лорі", "Ви, береги і кручі Бонні-Дун", а закінчувала завжди "Боже, бережи короля" — без перекладу»[1081].

Екарт теж пише, як то було являти собою предмет цікавості для інтелектуалів-росіян:

«Під час спеціально організовуваних і ретельно приховуваних зустрічей з найдовіренішими з них я розповідав про моє житія в Цюриху, Варшаві, Відні та інших західних містах. Мій спортивний піджак з Женеви і шовкові сорочки якнайретельніше розглядалися, бо вони були єдиним матеріальним свідченням високих стандартів життя за межами комуністичного світу. Було помітно, що дехто з них не вірить, коли я говорив, що легко міг купити всі ці речі на свою місячну зарплату молодшого інженера цементного заводу.

"Скільки в тебе було костюмів?" — запитував один із фахівців з сільського господарства.

"Шість чи сім".

"Ти брешеш!" — сказав один, не більше 25 років, і потім, повернувшись до інших: “Чому ми маємо терпіти ці фантастичні байки? Все має свої межі; ми не діти”.

Мені тяжко було переконати їх, що на Заході звичайна людина, яка трохи піклується про свою зовнішність, має кілька костюмів, бо одяг краще носиться, якщо його час від часу міняти. Представникам російської інтелігенції, які рідко коли мали більше одного костюма, осягнути це було складно»[1082].

Джон Нобл, американець, якого забрали в Дрездені, теж став «воркутинською особливо важливою особою» і пригощав своїх табірних товаришів розповідями про життя в Америці, які здавалися їм неймовірними. «Джонні, — одного разу сказали йому, — ти хочеш, щоб ми повірили, що американські робітники мають власні машини»[1083].