Історія ГУЛАГу

Найміцніші і в кінцевому підсумку найпотужніші групи політичних в’язнів формувалися за національним чи земляцьким принципом. Ці фактори набули більшого значення під час Другої світової війни, коли стрімко збільшилася кількість в’язнів-іноземців. Цей процес був доволі природним. Після прибуття до табору новий в’язень відразу ж починав шукати в своєму бараку своїх — естонців, українців або ж, у дуже рідкісних випадках, американців. Волтер Ворвік, один з «американських фінів», який потрапив у табори наприкінці 1930-х років, у своїх спогадах, адресованих родині, писав, як фінномовні в’язні у його таборі об’єднувалися для того, щоб захиститися від крадіжок і бандитизму професійних злодіїв: «Ми дійшли висновку, що якщо хочемо мати від них хоч трохи спокою, то мусимо створити свою групу. Отже, ми організували таку групу, щоб допомагати одне одному. Нас було шестеро: два американські фіни… два фінських фіни… і два ленінградських фіни…»[1073]

Національні клани відрізнялися за своїм характером. У в’язнів були різні варіанти, як це, наприклад, було у випадку євреїв — чи то формувати справжню власну мережу, чи влитися в загальне російське населення (чи, як це було у випадку польських євреїв, у польське). Здається, це питання в різний час вирішувалося по-різному, багато також залежало від суб’єктивних чинників. Як виявилося, багато євреїв, арештованих у кінці 1930-х років під час репресій проти верхівки партійної і військової номенклатури, перш за все вважали себе комуністами, а вже тільки потім євреями. За словами одного в’язня, в таборах «всі ставали росіянами — кавказці, татари, євреї»[1074].

Пізніше, під час війни, коли до таборів більше євреїв потрапляло разом з поляками, вони почали формувати потужніші національні мережі. Ада Федерольф у своїх мемуарах, написаних разом з Аріадною Ефрон, дочкою Марини Цвєтаєвої, пише про один табір, у якому швейною майстернею — де, за табірними мірками, працювати було просто чудово — керував чоловік на прізвище Ліберман. Коли прибував новий етап, він ходив натовпом, вигукуючи: «Є євреї? Є євреї?» Коли він знаходив євреїв, він брав їх до себе на роботу, таким чином рятуючи від загальних робіт у лісі. Ліберман також розробляв хитрі плани, щоб рятувати рабинів, які мали весь час молитися. Для одного рабина він влаштував маленьку кімнатку, де той ховався, щоб ніхто не бачив, що він не працює. Для іншого рабина він винайшов роботу «з перевірки якості». Це давало йому змогу цілий день ходити між рядами швачок, усміхатися їм і ледь чутно молитися[1075].

На початку 1950-х років, коли в Радянському Союзі почав посилюватися офіційний антисемітизм, викликаний невідступною думкою Сталіна про те, що лікарі-євреї хочуть його вбити, бути євреєм знову стало небезпечно. Разом з тим навіть у цей час ступінь антисемітизму в різних таборах, як видається, був різним. Ада Пурижинська, єврейка, арештована під час найпотужнішого розмаху «справи лікарів» (її брата судили і стратили за «змову з метою убити Сталіна»), згадує, що її єврейство не стало причиною якихось особливих неприємностей[1076]. Однак Леонід Трус, ще один єврей, арештований у той період, згадує інше. За його словами, одного разу від розлюченого антисеміта, засудженого за торгівлю іконами, його врятував старший зек. Старший зек кричав торговцеві: йому, людині, що «купувала і продавала образи Христа», самому має бути соромно.