Історія ГУЛАГу

Через те що вони мали особливу мову, відмінний одяг і сувору культуру, професійних злодіїв було легко впізнавати, легко їх і описувати. Набагато тяжче робити узагальнення щодо решти в’язнів, людей, які становили сировину для робочої сили ГУЛАГу, оскільки походили з усіх верств радянського суспільства. І справді, протягом надто тривалого часу наше розуміння того, хто ж саме становив більшість табірного населення, було спотвореним через вимушену потребу покладатися на спогади, особливо спогади, опубліковані за межами Радянського Союзу. Авторами цих спогадів, як правило, були інтелектуали, часто іноземці, та майже виключно політичні в’язні.

Проте від часу горбачовської гласності відкрився доступ до набагато ширшого кола спогадів, а також до деяких архівних даних. Згідно з останніми, до яких слід ставитися з великою обережністю, видається, що велику більшість в’язнів становили зовсім не інтелектуали — тобто не представники російської технічної й академічної інтелігенції, які фактично були окремим класом, а робітники і селяни. Особливо показовими є деякі цифри, що стосуються 1930-х років — років, коли основну частину населення ГУЛАГу становили куркулі. 1934 року тільки 0,7% табірного населення мало вищу освіту, тоді як 39,1% були класифіковані як такі, що мають лише початкову освіту. Водночас 42,6% були записані «напівписьменними», а 12% були абсолютно неписьменні. Навіть 1938 року, коли Великий терор лютував серед московських і ленінградських інтелектуалів, тільки 1,1% в’язнів таборів становили люди з вищою освітою, тоді як більше половини мали початкову освіту, а третину становили напівписьменні[1064].

Відповідні цифри щодо соціального походження в’язнів недоступні, проте варто відзначити, що 1948 року політичні в’язні становили менше чверті загальної їх кількості — маються на увазі засуджені за статтею 58 Кримінального кодексу, за «контрреволюційні злочини». Загалом такі самі пропорції були і раніше. Під час терору 1937–1938 років політичні становили від 12 до 18% від загальної кількості; під час війни ця частка коливалася між 30 і 40%; 1946 року вона зросла майже до 60% внаслідок амністії кримінальних в’язнів, оголошеної з нагоди перемоги у війні; далі вона залишалася стабільною і становила від чверті до третини загальної кількості в’язнів до смерті Сталіна[1065]. При вищій плинності неполітичних в’язнів — вони часто мали коротші терміни і частіше задовольняли вимоги дострокового звільнення — можна з певністю твердити, що значна більшість в’язнів, які пройшли через систему ГУЛАГу і в 1930-ті, і в 1940-ві роки, потрапляли туди за кримінальними вироками, і через те вони, ймовірніше, мали робітничо-селянське соціальне походження.

Втім, хоча ці цифри можуть допомогти виправити минулі помилки, вони також самі можуть вести до нових. Зі знайомства з матеріалами спогадів, які з’явилися і стали доступними в Росії після падіння Радянського Союзу, також стає зрозуміло, що багато політичних в’язнів насправді не були «політичними» в тому сенсі, який ми вкладаємо сьогодні у цей термін. У 1920-ті роки в таборах справді були члени антибільшовицьких партій, які дійсно називали себе «політичними». У 1930-ті роки ув’язненими в таборах була певна невелика кількість справжніх троцькістів — людей, які дійсно підтримували Троцького в його боротьбі проти Сталіна. У 1940-ві роки, внаслідок масових арештів в Україні, прибалтійських державах і Польщі, до таборів потрапляло багато справжніх партизанів і активістів, які виступали проти радянської влади. На початку 1950-х років також було арештовано невелику групу студентів-антисталіністів.