Історія ГУЛАГу

Але карти могли бути не менш небезпечними і для самих злодіїв. Генерал Горбатов познайомився на Колимі зі злодієм, який мав тільки два пальці на лівій руці. Він пояснив:

«Грав у карти, програв, грошей уже не було, поставив на карту хороший костюм — не мій, звісно, а той, що був на щойно доставленому "політичному", — і програв. Хотів забрати костюм вночі, коли новачок його зніме, лягаючи спати, а віддати мусив до восьмої ранку. Але взяти костюм мені не вдалося — "політичного" того ж дня відвезли до іншого табору. Значить, борг не сплачено. З цього приводу зібралася наша рада старійшин, щоб визначити мені покарання. Позивач зажадав позбавити мене всіх п’яти пальців лівої руки. Рада запропонувала два пальці. Поторгувалися і зійшлися на трьох. Я поклав руку на стіл, позивач взяв палицю і п’ятьма ударами відбив у мене три пальці».

Свою розповідь закінчив той чоловік майже з гордістю: «У нас теж є свої закони, та ще й міцніші, ніж у вас. Завинив перед своїми товаришами — відповідай»[1059]. І справді, злодійські судові ритуали були такими самими складними, як і обряди посвячення: тут був «суд», судовий розгляд і винесення вироку, який міг тягти за собою побиття, приниження і навіть смерть. Колонна-Чосновський був свідком напруженої тривалої гри в карти між двома злодіями високого рангу, яка закінчилася тільки коли один з них програв усе, що мав. Замість руки чи ноги переможець зажадав як стягнення жахливого приниження для нього: він наказав табірному художникові виколоти у того на обличчі величезний статевий орган, спрямований тому в рота. Через кілька хвилин той, що програв, припік собі обличчя розжареною кочергою і стер татуювання, після чого на обличчі на все життя залишився шрам[1060]. Антон Антонов-Овсєєнко, син провідного більшовика, стверджує, що знав у таборі «глухонімого», який програв у карти, і на нього було покладене покарання три роки не розмовляти. Навіть коли його переводили з одного табору до іншого, він не наважувався порушити умов накладеного на нього покарання, бо про нього знав кожен місцевий урка: «Порушення каралося смертю. Ніхто не міг втекти від злодійського закону»[1061].

Керівництво знало про такі ритуали, часом робилися спроби втрутитися — не завжди успішні. В одному випадку, 1951 року, злодійський суд засудив до страти злодія на прізвище Юрілкін. Про вирок дізналося табірне керівництво і перевело Юрілкіна спочатку в інший табір, а потім у пересильну тюрму, і ще пізніше — у третій табір у зовсім іншій частині країни. Незважаючи на це, двоє злодіїв у законі врешті його вистежили і вбили — через чотири роки. За це їх було притягнуто до суду і страчено, але навіть такі покарання не завжди відлякували злодіїв. 1956 року радянська генеральна прокуратура розіслала своїм місцевим підлеглим розчарованого листа, в якому йшлося, що «таке злочинне утворення існує в усіх виправно-трудових таборах, і часто рішення групи про вбивство того чи того в’язня, який перебуває в іншому таборі, виконуються безсуперечно»[1062].