Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Картярські ритуали становили ще один спосіб тероризування політичних в’язнів. Граючи один з одним, злодії ставили гроші, хліб і одяг. Коли вони програвали власні — вони грали на гроші, хліб і одяг інших в’язнів. Густав Герлінг вперше став свідком такого випадку у столипінському вагоні по дорозі до Сибіру. Він їхав зі своїм товаришем-поляком на прізвище Шкловський. У їхньому вагоні в карти грали троє урок, серед них «орангутанг з пласким монгольським обличчям».
«…орангутанг раптом жбурнув карти, зіскочив з верхньої полиці і став перед Шкловським.
— Давай шинель, — заволав він, — я її в карти програв.
Шкловський здивовано підняв очі і, не змінюючи пози, знизав плечима.
— Давай, — загорлав той знову, — давай, а то очі виколю!
Шкловський повільно встав і віддав шинель.
Тільки пізніше, в таборі, я зрозумів зміст цієї дивної сцени. Гра на чужі речі належить до найпопулярніших розваг урок, а головна привабливість її полягає в тому, що той, хто програв, зобов’язаний забрати у стороннього глядача раніше обумовлену річ»[1057].
Одна ув’язнена жила в бараку, який було програно таким чином в карти. Почувши цю новину, жінки з тривогою чекали кілька днів, «не вірячи», поки однієї ночі не стався напад: «Піднявся страшенний шум — жінки пронизливо кричали, поки на допомогу не прибігли чоловіки… зрештою, не вкрали нічого, крім кількох вузлів з одягом, та староста отримала ножове поранення»[1058].
Але карти могли бути не менш небезпечними і для самих злодіїв. Генерал Горбатов познайомився на Колимі зі злодієм, який мав тільки два пальці на лівій руці. Він пояснив:
«Грав у карти, програв, грошей уже не було, поставив на карту хороший костюм — не мій, звісно, а той, що був на щойно доставленому "політичному", — і програв. Хотів забрати костюм вночі, коли новачок його зніме, лягаючи спати, а віддати мусив до восьмої ранку. Але взяти костюм мені не вдалося — "політичного" того ж дня відвезли до іншого табору. Значить, борг не сплачено. З цього приводу зібралася наша рада старійшин, щоб визначити мені покарання. Позивач зажадав позбавити мене всіх п’яти пальців лівої руки. Рада запропонувала два пальці. Поторгувалися і зійшлися на трьох. Я поклав руку на стіл, позивач взяв палицю і п’ятьма ударами відбив у мене три пальці».
Свою розповідь закінчив той чоловік майже з гордістю: «У нас теж є свої закони, та ще й міцніші, ніж у вас. Завинив перед своїми товаришами — відповідай»[1059]. І справді, злодійські судові ритуали були такими самими складними, як і обряди посвячення: тут був «суд», судовий розгляд і винесення вироку, який міг тягти за собою побиття, приниження і навіть смерть. Колонна-Чосновський був свідком напруженої тривалої гри в карти між двома злодіями високого рангу, яка закінчилася тільки коли один з них програв усе, що мав. Замість руки чи ноги переможець зажадав як стягнення жахливого приниження для нього: він наказав табірному художникові виколоти у того на обличчі величезний статевий орган, спрямований тому в рота. Через кілька хвилин той, що програв, припік собі обличчя розжареною кочергою і стер татуювання, після чого на обличчі на все життя залишився шрам[1060]. Антон Антонов-Овсєєнко, син провідного більшовика, стверджує, що знав у таборі «глухонімого», який програв у карти, і на нього було покладене покарання три роки не розмовляти. Навіть коли його переводили з одного табору до іншого, він не наважувався порушити умов накладеного на нього покарання, бо про нього знав кожен місцевий урка: «Порушення каралося смертю. Ніхто не міг втекти від злодійського закону»[1061].
Керівництво знало про такі ритуали, часом робилися спроби втрутитися — не завжди успішні. В одному випадку, 1951 року, злодійський суд засудив до страти злодія на прізвище Юрілкін. Про вирок дізналося табірне керівництво і перевело Юрілкіна спочатку в інший табір, а потім у пересильну тюрму, і ще пізніше — у третій табір у зовсім іншій частині країни. Незважаючи на це, двоє злодіїв у законі врешті його вистежили і вбили — через чотири роки. За це їх було притягнуто до суду і страчено, але навіть такі покарання не завжди відлякували злодіїв. 1956 року радянська генеральна прокуратура розіслала своїм місцевим підлеглим розчарованого листа, в якому йшлося, що «таке злочинне утворення існує в усіх виправно-трудових таборах, і часто рішення групи про вбивство того чи того в’язня, який перебуває в іншому таборі, виконуються безсуперечно»[1062].
1057
Herling. — p. 18.
1058
Hoover, Polish Ministry of Information Collection, Box 113, Folder 2.
1059
Gorbatov. — p. 140–141.
1060
Colonna-Czosnowski. — p. 126–131.
1061
Antonov-Ovseenko, The Time of Stalin. — p. 316.
1062
Varese. — p. 159.