Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Злодії найвищого розряду не тільки говорили, а й виглядали інакше, ніж інші в’язні. Можливо, навіть більше за жаргон, їх виокремленню в окрему касту послужили їхній одяг і чудернацька мода, що своєю чергою призводило до подальшого посилення страху, який вони наганяли на решту в’язнів. За словами Шаламова, у 1940-х роках усі колимські злодії в законі носили на шиях алюмінієві хрести — не надаючи їм жодного релігійного значення: «це був певний символ». Проте мода змінювалася:
«У двадцяті роки блатні носили технічні кашкети, ще раніше — капітанки. В сорокові роки взимку носили вони кубанки, підгортали халяви валянок. А на шиї носили хрест. Хрест зазвичай був гладеньким, але якщо траплялися художники, їх примушували голкою розписувати по хресту візерунки на улюблені теми: серце, карта, хрест, оголена жінка…»[1049]
Георгій Фельгун, який також був у 1940-ві роки в таборах, згадує, що злодії ходили по-іншому, «маленькими кроками, трохи розставивши ноги», а на зубах у них були золоті або срібні коронки, які для них були чимось на зразок особливо модних речей: «Злодій 1943 року зазвичай ходив у темно-синьому комплекті з трьох предметів, з холошами, заправленими у хромові чоботи. Кофта під жилетом носилася навипуск. Також кепка, насунута на очі. Також татуювання, зазвичай сентиментальні "Не забуду мать родную", "Нет счастья в жизни"…»[1050]
Ці татуювання, що згадуються багатьма іншими авторами, також робили свій внесок у надання кримінальним в’язням відмінного вигляду й у позначення становища кожного злодія у кримінальному світі. За словами одного з істориків пенітенціарної системи, існували особливі татуювання для гомосексуалістів, наркоманів, засуджених за згвалтування і вбивць[1051]. Солженіцин пише докладніше:
«Бронзову шкіру свою вони віддають під татуювання, і так постійно задоволена їхня художня, еротична і навіть моральна потреба: на грудях у них, на животах, на спинах одне в одного вони розглядають могутніх орлів, що присіли на скелю або ширяють у небі; балдоху (сонце) з променями на всі боки; жінок і чоловіків у злитті; і окремі органи їх насолод; і раптом біля серця — Леніна чи Сталіна, чи навіть обох (але це коштує рівно стільки, скільки хрестик на шиї у блатного). Іноді посміються кумедному кочегару, що закидає вугілля в самісіньку дупу, або мавпі, яка втішається онанізмом. І прочитають одне на одному хоча і знайомі, та дорогі у своєму повторенні написи: "Всіх дешевок в рот…!". Або на животі у блатної: "Умру за гарячу…!"»[1052]
Як професійний художник, Томас Сговіо швидко потрапив до татуювального бізнесу. Одного разу його попросили зобразити обличчя Леніна на чиїхось грудях: серед злодіїв поширеним було повір’я, що розстрільна команда ніколи не стрілятиме в портрети Леніна або Сталіна[1053].
Злодії вирізнялися серед інших в’язнів також і своїми розвагами. Їхню гру в карти оточували складні обряди, сама вона була пов’язана з великим ризиком, як через свої високі ставки, так і через те, що карти були суворо заборонені керівництвом[1054]. Але у ризикованості, ймовірно, і полягала привабливість гри для тих, хто вважав небезпеку звичайним явищем: Дмитро Ліхачов, літературознавець, що відбував свій термін у Соловецькому таборі, зауважує, що багато злодіїв «порівнюють свої почуття під час гри в карти з тим, що вони відчувають під час скоєння злочину»[1055].
Кримінальним в’язням вдавалося перехитрити всі спроби НКВД припинити гру в карти. Обшуки і конфіскації були марні. На виробництві гральних карт спеціалізувалися особливі «фахівці»; процес цей у 1940-ві роки став дуже складним. Спочатку «фахівець» нарізав лезом бритви прямокутні клапті паперу. Для забезпечення міцності ці шматки потім склеювалися по п’ять-шість — «клей» виготовлявся з жованого хліба, який потім перетирався через носову хустку. Після цього карти клалися на ніч під нари, щоб клей затверднув. Після цього штампом, виготовленим з дна кухля, на них наносилися масті. Для чорних карт використовувався чорний попіл. Якщо можна було дістати стрептоміцин — його мав табірний лікар, і його можна було якимось чином, погрозами чи хабарами, у нього взяти, — то його використовували для виготовлення червоних мастей[1056].
1049
Shalamov, Kolyma Tales. — p. 7.
1050
Фельдгун. Неопубліковані спогади.
1051
Бердинских. — с. 132.
1052
Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago. Vol. II. — p. 441.
1053
ГАРФ, 8131/37/1261.
1054
ГАРФ, 8131/37/1261.
1055
Лихачев. Картежные игры уголовников // Соловецкие острова, 1930, № 1. — с. 32–35 (СКМ).
1056
Фінкельштейн, інтерв’ю з автором.