Історія ГУЛАГу

«Бронзову шкіру свою вони віддають під татуювання, і так постійно задоволена їхня художня, еротична і навіть моральна потреба: на грудях у них, на животах, на спинах одне в одного вони розглядають могутніх орлів, що присіли на скелю або ширяють у небі; балдоху (сонце) з променями на всі боки; жінок і чоловіків у злитті; і окремі органи їх насолод; і раптом біля серця — Леніна чи Сталіна, чи навіть обох (але це коштує рівно стільки, скільки хрестик на шиї у блатного). Іноді посміються кумедному кочегару, що закидає вугілля в самісіньку дупу, або мавпі, яка втішається онанізмом. І прочитають одне на одному хоча і знайомі, та дорогі у своєму повторенні написи: "Всіх дешевок в рот…!". Або на животі у блатної: "Умру за гарячу…!"»[1052]

Як професійний художник, Томас Сговіо швидко потрапив до татуювального бізнесу. Одного разу його попросили зобразити обличчя Леніна на чиїхось грудях: серед злодіїв поширеним було повір’я, що розстрільна команда ніколи не стрілятиме в портрети Леніна або Сталіна[1053].

Злодії вирізнялися серед інших в’язнів також і своїми розвагами. Їхню гру в карти оточували складні обряди, сама вона була пов’язана з великим ризиком, як через свої високі ставки, так і через те, що карти були суворо заборонені керівництвом[1054]. Але у ризикованості, ймовірно, і полягала привабливість гри для тих, хто вважав небезпеку звичайним явищем: Дмитро Ліхачов, літературознавець, що відбував свій термін у Соловецькому таборі, зауважує, що багато злодіїв «порівнюють свої почуття під час гри в карти з тим, що вони відчувають під час скоєння злочину»[1055].

Кримінальним в’язням вдавалося перехитрити всі спроби НКВД припинити гру в карти. Обшуки і конфіскації були марні. На виробництві гральних карт спеціалізувалися особливі «фахівці»; процес цей у 1940-ві роки став дуже складним. Спочатку «фахівець» нарізав лезом бритви прямокутні клапті паперу. Для забезпечення міцності ці шматки потім склеювалися по п’ять-шість — «клей» виготовлявся з жованого хліба, який потім перетирався через носову хустку. Після цього карти клалися на ніч під нари, щоб клей затверднув. Після цього штампом, виготовленим з дна кухля, на них наносилися масті. Для чорних карт використовувався чорний попіл. Якщо можна було дістати стрептоміцин — його мав табірний лікар, і його можна було якимось чином, погрозами чи хабарами, у нього взяти, — то його використовували для виготовлення червоних мастей[1056].