Мистецтво кохання

397] Рану відчувши, за кривду — кривдою платить Венера: 398]     Що допікало самій — іншого те вже пече. 399] Поки одній лиш був вірний Атрід, то й вона залишалась 400]     Вірною; схибив Атрід — блуд передався жоні. 401] З болем почула, що Хріс, хоча лавр мав і стрічку священну, 402]     Все ж не домігся того, щоб одпустили дочку. 403] І про твої, полонянко Лірнеська, страждання почула, 404]     Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну. 405] Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама 406]     (Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став). 407] Сина Тієста тоді допустила до серця й до ложа — 408]     Так ось помстилась вона за неприхований блуд. 409] Що приховаєш як слід, а назовні воно таки вийде — 410]     Хоч очевидним було б — ти заперечуй геть все. 411] І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто: 412]     Все це — ознаки душі, що манівцями пішла. 413] От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах, 414]     Тільки вони, пам'ятай, ревнощам край докладуть. 415] Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе 416]     Пити, та всім цим, кажу, тільки затруїш себе. 417] Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви, 418]     Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма. 419] Та, що затінений Ерік посіла, не хоче, щоб так ось 420]     Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх. 421] Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати 422]     Й з наших городців траву, що розворушує хіть, 423] Яйця, ще й мед (лиш гіметський), а потім — сосен колючих, 424]     Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок 425] Та чи тобі, Ератб, — ти ж учена — вдаватись до чарів? 426]     Тож на вторований шлях біг колісниці зверну. 427] Ти, кого щойно я вчив, як невірність свою приховати, 428]     Зараз навчись, як її явною маєш робить. 429] Не легковажність це, ні! Й корабель не одним і тим самим 430]     Вітром, щоб порту сягти, повнить вітрила свої. 431] Дме то фракійський Борей, то під Евром плисти випадає, 432]     Іноді Нот налетить, іноді — теплий Зефір. 433] А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло 434]     Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він. 435] Серед жінок є такі, що й вірність їм наша набридне: 436]     Щоб не зів'яла любов, мусить суперниця буть. 437] Мов знемагає душа, коли все йде аж надто щасливо,— 438]     Втіхи ж нелегко бува в межах розумних тримать. 439] Навіть вогонь, коли виб'ється з сил, поспішає сховатись: 440]     Де щойно жар палахтів — попіл біліє тремкий. 441] Сірку наблизиш, однак, — і знову зринає пригасле 442]     Полум'я, знову довкіл ясністю повнить усе. 443] Так от і наша душа: коли спокій — немов пліснявіє, 444]     Щоб не зотліла любов, зрушуй її гостряком. 445] Любка всякчас хай за тебе тремтить; охолоне — розпалюй, 446]     Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона. 447] Тричі, безліч разів щасливим є той, через кого 448]     Сльози струмками не раз краля ображена ллє! 449] Лиш про невірність твою (воліла б оглухнуть!) почує — 450]     Никне, безмовна, бліда, мовби підтяв її серп. 451] Хай я частіш буду тим, кому рве вона в шалі волосся, 452]     Тим, кому нігтем вона ранить юнацьку щоку! 453] Тим, що на нього крізь сльози позиркує; врешті — без кого, 454]     Хоч би хотіла прожить, жити б однак не змогла. 455] "Ну, а чи довго, — спитаєш, — їй дутись на мене?" — Недовго: 456]     Хай лиш затягнеться гнів — надто вже сильним стає. 457] Шия, що біла, мов сніг, за обіймами вже затужила, 458]     Б'ється в риданнях, а ти — ніжно її приголуб. 459] Поки ще плаче — цілуй, втішай, поки плаче, любов'ю! 460]     Вернеться мир! Тільки так можна приборкати гнів. 461] Буде впиратись, відверто ворожою видасться — тут же 462]     Запропонуй їй союз (ліжка!) — й піддасться вона. 463] Злагода тут ясночола живе собі, зброю відклавши, 464]     Ласка народжена тут, де вибачають за все. 465] Чубились щойно — вже дзьобик до дзьобика труть голубочки, 466]     Тихо воркують собі: вслухатись — ніжність одна! 467] Спершу безладним був світ — усе в одній купі лежало: 468]     Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще. 469] Потім над землями небо знялось, суходіл оточили 470]     Води; що вкупі було — стало собою тепер. 471] Повнити стала ліси звірина, а пернаті — повітря, 472]     Ви ж у прозору глибінь, риби лускаті, пішли. 473] Люди, їх первісний рід, у полях, іще диких, блукали, 474]     Міць, не розтрачену ще, чули в кремезних тілах.