Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— От пустунка! — сказала вона. — Ви собі, пане докторе, не можете уявити, що воно таке... — І поцілувала її з такою ніжністю, що мене зворушило. Я згадав свою матір, і, скажу вам відверто, у мене щось тьохнуло усередині — мені захотілось стати батьком.
— Пустунка? — сказав я. — Та вона вже не такого віку, як виглядає.
— Скільки б ви їй дали?
— Сімнадцять.
— На один рік менше.
— Шістнадцять. Отак-то! Вже справжня паннночка!
Дона Еуженія не могла приховати вдоволення від моїх слів, проте невдовзі набрала незворушного вигляду й лишалася в такому стані — стояла, холодна, і мовчала. Насправді вона мені видалась навіть старшою, просто жінкою, хоча була ще дитиною, однак навички мала жіночі. Зараз перед нами стояла спокійна і безтурботна, що можна сказати — мала вигляд заміжньої жінки. Можливо, саме ця обставина трішки зменшувала її дівочу принаду. Невдовзі ми заприятелювали, мати її дуже вихваляла, я слухав з доброзичливим виглядом, дівчина ж стояла з блискучими очима, так, ніби в голові у неї кружляв метелик із золотими крильцями й діамантовими очима.
Я говорю — там усередині, в голові, бо раптом сюди, на веранду, впурхнув чорний метелик і почав кружляти навколо дони Еусебії. Дона Еусебія скочила й заволала, ледь зв’язуючи між собою слова:
— Геть з моїх очей!.. Геть, чортяко!.. Свята Діво Маріє!..
— Я не боюся, — сказав я і, махаючи хустинкою, вигнав чорного метелика геть.
Важко дихаючи, дона Еусебія знову сіла, трохи знітившись від того, що сталося. Донька ж зблідла від страху, вона намагалась приховати те враження, яке на неї справило видовище. Я потиснув їй обом руки і вийшов, усміхнувшись сам до себе щодо забобонів цих двох жінок. То був філософський сміх, без особливого інтересу, зверхній. По обіді я побачив, як проїжджала верхи на коні дона Еусебія в супроводі пажа, вона мені зробила знак, змахнувши канчуком. Зізнаюся, я себе тішив думкою, що, проїхавши кілька кроків, вона озирнеться, проте вона цього не зробила.
Розділ XXXI. Чорний метелик
Наступного дня, коли я вже збирався покинути будинок у Катумбу, до мене в кімнату влетів чорний метелик, такий чорний, як і попереднього дня, проте значно більший за того першого. Він нагадав мені вчорашній випадок, і я собі всміхнувся, потім почав думати про доньку дони Еусебії, як вона перелякалася, і водночас про те, з якою гідністю вона трималася. Метелик довго кружляв навколо мене, а потім сів мені на голову. Я струсив його, і метелик сів на шибку, але оскільки я його і звідти прогнав, він полетів і сів врешті нагорі — на рамку портрета мого батька. Метелик був чорним, як ніч. Ті м’які рухи крильцями, коли вже він був у недосяжності, свідчили про якусь насмішку з його боку, що мене дратувало. Я знизав плечима і вийшов з кімнати, проте, коли я повернувся за кілька хвилин, я побачив його на тому ж самому місці і відчув, як у мене напружились нерви, і я, взявши в руки рушник, метнув ним у метелика. Той упав додолу.
Він не був мертвим, тіло метелика все ще здригалося, він водив вусиками на голівці. Мені стало шкода його, я поклав його на долоню і пішов з ним до вікна, а там — поклав на підвіконня. Але було вже пізно: нещасна комаха через кілька секунд сконала. Це мене роздратувало.
— Але також питання — якого біса він був чорним? — запитував я себе.
І такі роздуми — одні з найглибших, які проводилися в цьому напрямку від самого початку, коли були винайдені метелики, мене заспокоїли щодо мого поганого вчинку, і я знайшов примирення з собою. Я став розглядати мертвого метелика, відверто кажучи, відчуваючи певну симпатію. Я уявив собі, як він вилетів із хащ, ситий і щасливий. Ранок був чудовим. Він прилетів сюди здалеку, чорний і скромний, розмахуючи своїми крильцями під безмежним куполом блакитного неба, котре завжди блакитне, для всіх крил, що у небі літають. Ось він пролітає через вікно, влітає у кімнату і зустрічає мене. Напевне, він ніколи ще не бачив людини, не знав, що воно таке — людина; він описав навколо мого тіла безліч кіл і побачив, що я рухався, що у мене є очі, руки, ноги, цей божественний дух, величезна для нього постать. Тоді він, мабуть, сказав сам собі: «Видно, саме це і є винахідник, творець метеликів». Така думка захопила його, вона його ошелешила, проте страх, котрий також може давати поради, підказав йому, що найкращим способом показати свою вдячність творцеві — поцілувати його в голову, і він таки мене туди поцілував. Коли ж я прогнав його звідти, він полетів і сів на шибку вікна, а потім полетів до портрета мого батька і цілком ймовірно, що він для себе відкрив ще одну половину правди, а саме те, що там було зображено батька творця метеликів, і він полетів до нього, щоб попросити у нього прихильності.
Проте удар рушником поклав край його пригодам. Для нього вже не мали значення ні блакить неба, ні яскраві радісні квіти, ні розкішне листя дерев — йому в обличчя вдарили рушником, по носу дали грубим лляним полотном. От подивіться, наскільки краще бути вищим за метелика! Бо — справедливо буде сказати, що якби він був блакитним чи жовтогарячим, життя у нього не було б набагато безпечнішим. Однак, цілком вірогідно, що я його проштрикнув би шпилькою для того, аби потім ним милуватися. Все одно йому не було б безпечніше. Оця остання думка відновила в моїй душі спокій. Тож я з’єднав великий палець зі вказівним і дав щигля: мертвий метелик упав у сад. Зробив я це вчасно: он вже повзли обережні мурахи... Ні, я таки повернуся до першої своєї думки. Гадаю, що краще було б, якби метелик був таки блакитним.
Розділ XXXII. Кривенька від народження
По тому я взявся за підготовку свого від’їзду. Більше вже я тут не затримуватимусь. Спущуся вниз у місто, хоча, може, якийсь підозріливий читач і запитає себе, чи не був попередній розділ просто несмаком чи навіть наругою... Я ж майже і не розмовляв з доною Еусебією. Я вже був готовий до від’їзду, коли вона ввійшла до мене в будинок. Вона прийшла, щоб запросити мене на обід і щоб я відклав на пізніше свій від’їзд того дня. Я почав було відмовлятися, проте вона так наполягала, що я не міг не погодитися. Крім того, за мною все ж таки залишався певний боржок, і я пішов туди.
Еуженія того дня не особливо чепурилася. Гадаю, що саме через мене, — якщо тільки вона зазвичай так не ходила вдома. На ній не було золотого ланцюжка, як минулого разу, не було й сережок у вухах, що так пасували до її витонченої, як у німфи, голівки. На ній була проста сукня з мусліну, без оборок, рівна донизу, замість брошки просто перламутровий ґудзик, такі самі на манжетах, і навіть натяку на браслет.
Таким був її зовнішній вигляд, але і внутрішньо вона була такою ж. Ясні думки, поводилася дуже врівноважено, мала природну граційність, певний шарм господині, не знаю, може, то було щось... інше. Так, вуста — вони були такі самі, як у її матері, що мені нагадувало епізод 1814 року, і тому мені хотілося так само назвати її, як і її матір...
— Зараз я вам покажу садибу, — сказала мати, після того, як ми допили каву.
Ми вийшли на веранду, а звідти пішли на природу. І саме тоді я помітив, що Еуженія злегка кульгала, настільки легенько, що я навіть наважився запитати, чи не пошкодила вона собі ногу. Мати замовкла, а донька відповіла не задумуючись:
— Ні, сеньйоре. Я кульгаю від народження.
Я подумки вилаяв себе й обізвав нечемою. Дійсно, сама по собі вірогідність того, що дівчина була кульгавою, було достатньою підставою, щоб не запитувати її ні про що. Тоді мені спало на думку, що першого разу, коли я її побачив, дівчина повільно підійшла до стільця матері, а другого дня я застав її, коли вона вже сиділа за столом. Можливо, вона це робила, щоби приховати свою кульгавість? Зрештою, чому ж зараз вона про це заявила відкрито? Я глянув на неї і звернув увагу, що вона була сумною.
Я намагався залагодити якимось чином свою нетактовність. Зробити це було нескладно, бо мати була, як сама про це говорила, старою жартункою, і невдовзі завела зі мною бесіду. Ми пройшлися всією садибою, побачили дерева, квіти, ставок з качками, ставок, де прали білизну, безліч інших речей, котрі мати мені показувала й розповідала, а я між тим все ще крадькома розглядав очі Еуженії.