Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXI. Погонич мулів

Отож я їхав верхи на віслюку зі складеними позад себе речами, підганяючи його батіжком, той брикнувся один раз, два, потім ще три рази, врешті ще один раз із такою силою, що я вилетів із сідла і так невдало, що моя ліва нога застрягла у стремені. Я намагався вхопити тварину за живіт, проте віслюк перелякався і чкурнув геть з дороги. Я сказав не зовсім так, як було: тварина хотіла втекти з дороги і справді двічі стрибнула вбік, проте погонич мулів, котрий там трапився, вчасно підскочив, щоб схопити його за вуздечку й зупинити — і все це з великим зусиллям та не без ризику для себе. Коли він зупинив тварину, я зумів висмикнути ногу зі стремена і стати на ноги.

— Ви тільки подивіться, від чого вам вдалося врятуватися, — сказав він.

І справді, якби віслюк звернув з дороги, я дуже забився б і не знаю, чи взагалі лишився б живим, таким був би той нещасний випадок: розбита голова, крововилив, ще якесь пошкодження внутрішніх органів — саме тоді я згадав усе, що вивчив з наук. Можливо, погонич мулів мене врятував від смерті, це було добре, я відчував, як стугоніла кров у мене в голові й шалено билося серце. Добрий погонич мулів! Коли я трохи оговтався, то побачив, що він намагався привести до ладу віслюкову упряж і робив це дуже вправно й ретельно. Я вирішив дати йому три золоті монети з п’яти, які були у мене в кишені, і не тому, що саме такою була ціна мого життя — життя моє було безцінним, а тому, що такою була винагорода, на яку заслуговував той, хто з такою відданістю мене рятував. Сказано — я йому дам три золоті монети.

— Готово, — сказав той, і подав мені повід.

— Я мало не помер, — відповів я. — Зачекайте, бо я ще не зовсім оговтався після того, що сталося.

— Отакої!

— Та хіба не правда, що я міг загинути?

— Якби віслюк зіскочив з дороги, то можливо. Слава Богу — Він вас врятував, і з вами нічого такого не трапилося.

Я підійшов до своїх клунків, взяв старий жилет, в кишені якого лежали мої п’ять золотих монет, і весь цей час я думав: а чи не занадто високою була винагорода, може, досить було б і двох монет. А може — й однієї вистачить. Дійсно, однієї монети було б досить, щоб його просто затрясло від радощів. Я глянув на його одяг — то був бідний чолов’яга, котрий ніколи в житті не бачив золотої монети. Отже мова може йти лише про одну монету. Я її взяв, побачив, як вона засяяла у променях сонця, та погонич мулів її не бачив, бо я повернувся до нього спиною, проте про щось таки став підозрювати, бо давав віслюкові поради, щоб той віз мене обачливо, що «сеньйор доктор» міг його покарати: такий собі монолог бувалого в бувальцях, батьківський. Господи, Боже ти мій! Я навіть почув, як він його поцілував — погонич мулів поцілував тварину в голову.

— Овва! — скрикнув я.

— Пробачте мені, сеньйоре, проте бісова тварина дивиться на людей так кумедно...

Я засміявся, поклав йому на долоню срібного крузаду[41], сів на віслюка і поїхав. Я продовжував їхати швидкою риссю, трохи соромлячись. Краще сказати, що я не був певним у тому, чи достатньо я йому віддячив, давши срібну монету. Проте коли я від’їхав на кілька метрів, я подивися назад. Погонич мулів мені дуже чемно вклонявся, висловлюючи своє вдоволення. Я зауважив собі, що саме так, я йому таки добре заплатив, можливо, навіть і занадто багато. Я засунув пальці в кишеню свого жилета, і намацав там кілька мідяків, то були монети по 20 рейсів, котрі й треба було дати погоничеві замість срібного крузаду. Бо врешті-решт він не мав на увазі отримати якусь винагороду чи зробити якусь доброчинну дію, він діяв за природним інстинктом, згідно зі своїм темпераментом, відповідно до приписів його професії. До цього ще слід було б додати й те, що він випадково опинився саме в тому місці, де стався нещасний випадок зі мною, не попереду й не позаду; здавалося, що то була просто рука Провидіння, і таким чи іншим чином заслуги в його діях насправді не було ніякої. Я засмутився від таких роздумів, назвав себе марнотратником, зарахував ту монету на карб мого колишнього тринькання. Навіщо приховувати? Мене мордувало сумління.