Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Все це я робив машинально, і все ж таки була в цьому якась логіка, якась дедукція, бо слова, які я писав, наштовхували мене на ім’я самого поета, через збіг першого складу virum, я збирався написати: «Віра прийде», а вийшло у мене: “Vir”, тож я продовжив:
Мій же батько, трохи роздратований моєю байдужістю, підвівся і підійшов до мене, подивився на аркуш паперу...
— Вергілій! — вигукнув він. — Це ти так написав, мій синку, а твою наречену звати Віржилія.
Розділ XXVII. Віржилія?
Віржилія? Тож виходить, що йдеться про ту саму жінку, про яку я згадував багато років потому? Саме та сеньйора у 1869 році навідала мене в останні дні мого життя і котра задовго до тих подій відіграла дуже важливу роль у моїх внутрішніх переживаннях. А в той час їй було лише п’ятнадцять чи шістнадцять років. Здавалося, що вона була найсміливішою поміж представниць нашої раси і, без усякого сумніву, була найсвавільнішою. Я не можу сказати, що я віддав би їй пальму першості в категорії краси серед дівчат її покоління, та це й не роман, в якому автор прикрашає дійсність і заплющує очі на ластовиння та вугрі, проте я не можу також сказати, що її обличчя затьмарювали якесь-там ластовиння чи вугрі, ні, такого не було. Вона була гарненькою, зі свіжим личком, природа їй подарувала чарівність, мінливу і вічну, котру людина передає іншим, щоб зберегти таємницю творіння. Саме такою була Віржилія. Шкіра у неї була дуже світлою. Дуже білою, була вона чарівною, наївною, ще дитиною, сповненою таємничих бажань, у ній поєднувались лінощі і якась побожність — побожність, чи то, може, просто страх, гадаю, що радше то був страх.
Ось вам, читачу, кількома словами портрет — зовнішній і внутрішній особи, котра пізніше матиме вплив на моє життя, а тоді їй було шістнадцять років. Якщо ти, любо Віржиліє, ще жива, коли оці мої спогади вже вийдуть друком, не звертай уваги на відмінності сьогоднішньої моєї мови і тих слів, з якими я звернувся до тебе, коли побачив! Повір, що я був таким же щирим тоді, як і тепер. Смерть не зробила мене ані сварливим, ані несправедливим.
— Але, — скажеш ти, — як ти можеш зрозуміти правду, коли минуло вже стільки років, а ти зараз намагаєшся її висловити?
Ой, яка ж ти нетактовна! Яка ти наївна! Адже саме ця властивість воскресити минуле, щоб збагнути мінливість наших вражень і марнославство наших почуттів, робить нас людьми на Землі. Нехай вважає Паскаль[45], що людина це просто мисляча тростинка. Ні, це мисляча помилка, ось що. Кожна пора життя — це нове видання, котре виправляє помилки минулого, які потім знову треба буде виправляти, аж поки не вийде останнє видання, і видавець із задоволенням нарешті його побачить.
— Віржилія? — запитав я.
— Так, сеньйоре, саме так звуть дівчину. Це просто янгол, мій дурнику. Янгол без крил. Уяви собі дівчину — десь такого зросту, дуже жваву і непосидючу, а очі в неї... Вона донька Дутри...
— Якого ще Дутри?
— Радника Дутри, ти його ще не знаєш, та він має значний політичний вплив. Поїхали... От побачиш... То ти згоден?
Я зразу нічого не відповів, на якусь мить я втупився в носаки своїх черевиків, а потім заявив, що я готовий подумати над обома пропозиціями, про посаду і про одруження, за умови якщо...
— За якої ще умови?
— За умови, що я не буду зобов’язаним прийняти одразу обидві пропозиції. Гадаю, що я можу бути просто державним службовцем, а одруженим чи ні...
— Будь-який державний службовець має бути одруженим, — перебив батько. — Проте нехай буде, як ти хочеш, я прибічник обох пропозицій, я певен, що коли ти її побачиш, ти мені повіриш! А крім того, Парламент і одруження — це одне й те ж саме... це є... Або ж ні... потім ти зрозумієш. Гаразд, я згоден на відтермінування за умови...
— За якої умови?.. — перебив я, імітуючи його слова.
— Отакої, шибенику! За умови, що ти не станеш таким собі нікчемою, сумним і сірим. Я витратив гроші, я піклувався про тебе, докладав зусиль для того, щоб побачити, яка у тебе блискуча кар’єра. І тобі це під силу, і добре для всіх нас, треба продовжити славний рід, продовжити, щоб продемонструвати це ще яскравіше. Послухай, зараз мені шістдесят років, проте, якби треба було почати все з самого початку, я б почав, не вагаючись ні хвилини. Послухай, людину оцінюють по-різному, проте найвідчутніше з усього це те, якої думки про тебе інші люди. Не псуй переваги твого стану, твоїх засобів...
І тут він пішов переді мною, як маг-чарівник, тримаючи в руках і бемкаючи брязкальцем, як це мені робили маленьким, щоб я навчився ходити швидше. Тут квітка іпохондрії закрилася в пуп’янок, а на її місце розквітла інша — жовтогаряча і зовсім не хвороблива — квітка кохання, яку назвав я потім «Пластир Браса Кубаса».
Розділ XXIX. Візит
Мій батько взяв гору: він розпорядився, щоб я погодився на роботу і на одруження, на Палату представників і на Віржилію.
— Це просто дві Віржилії, — сказав він у пориві політичної ніжності.
Я їх обох прийняв, батько двічі мене міцно обійняв. То була та ж сама кров, що й у нього, врешті-решт — визнана світом.
— Ти поїдеш зі мною?
— Я поїду завтра. Я хочу ще провідати спочатку дону Еусебію...
Батько скривився, проте нічого не сказав; ми з ним попрощалися і він поїхав. Я ж по обіді пішов у гості до дони Еусебії. Я побачив її, коли вона саме щось виказувала чорношкірому садівникові, проте, схвильована, вона його облишила, щоб зустріти мене — її радість була такою щирою, що я перестав соромитися. Здається, що вона навіть взяла мене в свої міцні обійми. Потім запропонувала сісти перед собою, на веранді, увесь час голосно вигукуючи:
— Ви тільки подивіться, який Бразинью! Вже дорослий чоловік! Хто б сказав, роки летять... Оце так парубок! А який гарний! Ви мене напевне не пам’ятаєте...
Я сказав, що я її добре пам’ятаю, що просто неможливо забути таку близьку людину для нашої родини. Дона Еусебія почала розповідати про мою матір, говорила про те, як їй не вистачає її. Невдовзі вона просто полонила мене, я теж розчулився. Вона відчула це, глянувши мені в очі, і перевела розмову на інше. Вона попросила, щоб я їй розповів про свою подорож, про навчання, про кохання... Це нагадало мені епізод з далекого 1814 року — вона, Віласа, кущі, поцілунок і мій викрик. І саме тоді, коли я згадував все це, я почув, як рипнули двері, зашерхотіла спідниця, і оці слова:
— Мамо, мамо...
Розділ XXX. Лісова квітка
Голос і спідниця належали смаглявій дівчині, котра зупинилася у дверях на якусь мить, побачивши чужого. Коротке й німе мовчання. Врешті дона Еусебія його порушила рішуче і відверто:
— Йди-но сюди, Еуженіє, — сказала вона. — Привітай пана Браса Кубаса, сина сеньйора Кубаса, він приїхав з Європи.
І повернувшись до мене:
— Це моя донька Еуженія.
Еуженія, лісова квітка, ледь відповіла ввічливим жестом, вона дивилася сором’язливо і здивовано і повільно підійшла до стільця, на якому сиділа мати. Мати поправила їй пасмо волосся, що вибилося із зачіски.
43
Перші рядки «Енеїди» Вергілія: «Ратні боріння й героя вславляю» (пер. М.Білика).
44
Вергілій (порт.).
45
Блез Паскаль (1623–1662) — французький філософ, письменник, фізик, математик. Один із засновників математичного аналізу, теорії імовірності та проективної геометрії, творець перших зразків лічильної техніки, автор основного закону гідростатики.