Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Розділ XXII. Повернення до Ріо-де-Жанейро
Бісовий віслюче, ти перервав нитку моїх роздумів. Я вже не буду говорити, що я думав з того часу, як прибув до Лісабона, ні про те, що я робив у Лісабоні, на всьому Піренейському півострові та в інших куточках Європи, старої Європи, яка саме в той час ніби відроджувалася. Ні, я не стану розповідати, як я став свідком світанку романтизму, що так само, як і інші, складав романтичні поезії на лоні природи Італії. Я ні про що таке не говоритиму. Бо тоді мені довелося б писати «Щоденник мандрівника», а не такі «Записки», як оці, головне в яких — показати сутність життя.
Через кілька років мандрувань я все ж прислухався до благань мого батька: «Повертайся, — писав він в останньому листі. — Якщо ти забаришся, то вже не побачиш живою своєї матері». Оці останні слова я сприйняв як удар долі. Я любив матір: у мене все ще стояли перед очима обставини її останнього благословення, котре вона мені дала, коли я вже був на борту корабля. «Мій засмучений сину! Я вже тебе ніколи більше не побачу!» — і вона ридала, притискаючи мене до грудей. І ці слова знову зазвучали у моїх вухах, як пророцтво, що таки мало здійснитися.
Зверніть увагу, що тоді я перебував у Венеції, все ще упиваючись ароматом поезії лорда Байрона, я був там і ніби занурився в глибокий сон, відновлюючи в пам’яті минуле, гадаючи, що я таки в Республіці Святого Марка. Якось так сталося, що одного разу мені спало на думку запитати у трактирника, чи того дня дож[42] збирається на прогулянку.
— Якого ж саме дожа ви маєте на увазі, сеньйоре? — я отямився, проте не сказав, що така в мене була фантазія. Я йому сказав, що моє питання — то була свого роду американська головоломка. Здавалося, що він мене зрозумів і додав, що йому до вподоби такі жарти. Тож я лишив те все: і трактирника, і дожа, і Місток Зітхань, і гондолу, і поезію англійського лорда, дам з Ріалто, я полишив усе і кулею помчав у напрямку Ріо-де-Жанейро.
Розділ XXIII. Сумний, проте короткий
Я повернувся. Я не можу заперечувати, що коли побачив рідне місто, відчуття у мене були геть нові. І річ не в моїй політичній батьківщині, це було місце, де пройшло моє дитинство, вулиця, вежа, фонтан на розі, жінка з мантильєю на голові, чорношкірий жебрак, дрібнички та картинки з дитинства, якісь дитячі дурниці, що виринали в голові. Дух, як пташка, котра ще не відчувала перебігу років, повертався в напрямку джерел, і летів туди, щоб втамувати спрагу чистою, свіжою водою, до якої ще не домішалася вода злив і дощів життя.
Добре обміркувавши, можна сказати, що там є одне загальне місце. Іншим таким загальним місцем, сумнозвісним місцем стала стурбованість родини. Мій батько обійняв мене зі сльозами на очах.
— Твоя мати вже недовго житиме, — сказав він мені. І дійсно, її заганяв у могилу не ревматизм, а рак шлунка. Нещасна страшенно страждала, бо ракові байдуже до чеснот людини — коли він вгризається, то таки справді гризе. Гризти — то його робота. Моя сестра Сабіна, на той час вже одружена з Котріном, просто валилася з ніг від втоми. Та й сам дядько Жоау виглядав втомленим і засмученим. Була там ще дона Еусебія та кілька інших жінок, таких же сумних і не менш стурбованих.
— Сину мій!
Біль трішки відступив, розімкнувши свої лещата; усмішка осяяла обличчя хворої, над яким вже схилила своє вічне крило смерть. Власне там було не обличчя, а просто череп, краса зникла, як ясний день, лишилися кістки, що ніколи не худнуть. Я її ледь упізнав. Пройшло вісім чи дев’ять років, як ми не бачилися. Біля ліжка я мовчки й непорушно стояв навколішки, тримаючи у своїх руках руки матері, я страхався заговорити, бо кожне слово могло перерости в ридання, ми боялися, що таким чином ми дамо їй зрозуміти, що вона на порозі смерті. Боже, як то було страшно! Та вона знала, що її чекає невдовзі і сказала мені про це. А вранці ми вже стали свідками цього.
Агонія була довга, довга і страшна, жорстокість хвороби була витонченою, холодною, вона накочувалася раз за разом. Мене це сповнило болем та привело у ступор. Я вперше бачив, як на моїх очах помирає людина. Я знав, що таке смерть зі слів інших, навіть більше: я бачив її закам’янілою на обличчях мерців, котрих я проводжав на цвинтар, або ж мав неясну думку щодо цього на основі риторичних міркувань викладачів історії давніх часів — про віроломну смерть Цезаря, сувору смерть Сократа, горду смерть Катона. Проте ця дуель між бути і не бути, існувати і вже не існувати, тобто смерть як дія — болюча, що мучить у конвульсіях та спотворює людське тіло, де немає місця політичним чи філософським міркуванням, смерть людини, яку ти любиш, — це сталося вперше у моєму житті. Я не плакав, я добре пригадую, що я не плакав під час самої церемонії; я мав безпорадний погляд, стояв не спроможний проковтнути клубок у горлі. Як же це так? Щоб створіння таке м’яке, таке любе, таке святе, котре ніколи й нікого не спонукало й до однієї сльозинки від невдоволення, моя ласкава мати, бездоганна дружина — щоб вона померла отак, у таких муках, затиснута в лещата безжальною недугою? Я маю визнати, що мені те здалося чимось темним, нелогічним, нездоровим...
Сумний розділ, перейдімо до веселішого.
Розділ XXIV. Короткий, проте веселий
Я перебував у пригніченому стані. І при всьому тому лишався я тоді типовим зразком поєднання тривіального та зарозумілого. Питання життя та смерті ніколи не пригнічували мій розум. До того дня я ніколи не міркував над прірвою непізнаного, мені не вистачало головного, а саме якогось стимулу, запаморочення...
Сказати вам правду, я віддзеркалював опінію цирульника, котрого зустрів у Модені, і котрий вирізнявся тим, що у нього геть не було власної думки. Він був неперевершеним цирульником: якою б тривалою не була робота над зачіскою, він ніколи не дратувався, між прийомами перукарського мистецтва він вставляв безліч приказок та жартів, всі вони були дотепними, з таким гумором... У нього не було іншої філософії. Так само й у мене. Я не кажу, що в університеті мене нічому не навчили, проте тими знаннями я лише присмачував свою мову, лексикон, вислови. Я ставився до філософії, як до латини, вивчив три вірші Вергілія, два Горація, десь із дюжину політичних та етичних афоризмів, аби приправити ними розмову. Я ставився до неї, як до історії та до юриспруденції. З усіх цих речей я обрав лише форму, обгортку, оздоблення...
Можливо, читача трохи лякає відвертість, з якою я викладаю і підкреслюю свою посередність. Зазначте, що саме відвертість є найпершою чеснотою покійника. У житті, з огляду на думку товариства, відмінні інтереси, боротьба ревнощів примушує людей ховати брудну білизну, прикривати подряпини та дірки і не поширювати серед людей визнання своїх докорів сумління. А найкращим виходом є дурити саму себе, якщо хочеш обдурити інших, бо таким чином ти ніби ховаєшся від власного сумління, котре є тяжким відчуттям, а лицемірство є огидним пороком. Проте після смерті різниця разюча! Яке полегшення, яка свобода! Як легко людині скинути з себе ту машкару, лишити в ямі всі блискітки, випростатися, стерти з себе фарби, скинути всі шати і прямо визнати, ким ти був і ким перестав бути! Тому що врешті-решт вже немає сусідів, немає друзів і немає ворогів, немає знайомих і немає чужих, немає глядачів у партері. Громадська думка, гостра і осудлива, втрачає свою цінність, щойно ми ступаємо на територію смерті. Я не кажу, що така оцінка не сягає цієї території і що вона на нас не поширюється. Утім, сеньйори, які ще живуть, немає нічого, що можна порівняти з байдужістю покійників.
42
Дож Венеції — титул і посада виборного глави (дожа) Венеціанської республіки у VIII–XVIII ст. Виник у 697 р., коли Венеція входила до складу Візантії. Першим дожем став Паоло Лучіо Анафесто. Перші дожі виконували функції намісників Візантійської імперії.