Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Коли вона це говорила, в її голосі забриніла радість, а на обличчі хвилею промайнуло щастя.
Розділ XL. В екіпажі
У цей момент зайшов посильний і приніс годинника з новим скельцем. Годі вже: мені було важко лишатися там, я дав срібну монетку посильному, сказав Марселі, що ще якось до неї зайду, і швидко вийшов. Аби бути до кінця щирим, маю визнати, що серце у мене не сильно забилося від зустрічі, проте це було щось схоже на дзвін за покійником. Мою душу переповнювали протилежні враження. Врахуйте, що того дня я прокинувся у веселому настрої. Мій батько за обідом завчасно повторив мені, яким мав бути мій перший виступ у Палаті депутатів, ми довго сміялися, а сонце сяяло, як у один з найясніших днів у світі, так само мала б сміятися й Віржилія, коли я їй переповідатиму наші витівки з батьком за сніданком. Усе пішло інакше, коли в мене випало скельце в годиннику, і я зайшов до найближчої крамниці: тут з’являється переді мною моє минуле: ось воно — те, що мене розвивало й цілувало, ось воно мене запитує з обличчям, що спотворене сумом і шрамами.
Я його лишив там, швиденько заскочив у екіпаж, котрий чекав на мене на площі Сан-Франсішку-де-Паула, і наказав кучеру, щоб він їхав. Кучер стьобнув коней, і екіпаж почав мене трясти, ресори скрипіли, колеса розбризкували по сторонах багно, що з’явилося після нещодавнього дощу, а мені здавалося, що все стоїть на місці. Не вистачало хоча б легенького вітерцю, не сильного і поривчастого, а м’якесенького, котрий не зриває капелюхів з голови, не підіймає спідниць жінок або ще гірше. Що міг би зробити такий зухвалий вітер — стьобати, знесилювати і пригнічувати настрій? Та саме такий вітер я відчував у себе всередині і він дув так, щоб я відчував себе у своєрідному тунелі між минулим і сьогоденням, аби вийти на простори майбутнього.
— Жоау! — заволав я до кучера. — Наша бричка їде чи просто стоїть?
— Тпру! Ньонью, ми вже під’їхали до дверей сеньйора радника.
Розділ XLI. Галюцинація
Таки правда, що я увійшов квапливо. Віржилія була схвильована, у поганому настрої, з нахмуреним чолом. У кімнаті також сиділа її глухувата матір. Після того, як я привітався, дівчина мені сухо виказала:
— Ми чекали на вас значно раніше.
Я намагався виправдатися, як тільки міг. Говорив про те, що кінь не хотів з місця рушати, що я зустрів друга, котрий мене затримав. Раптом я замовкаю на півслові, увесь охоплений подивом... Віржилія... Хіба ця дівчина насправді Віржилія? Я став у неї вдивлятися, і враження було настільки болючим, що я відступив на крок і відвів погляд. Потому знову подивився на неї. Її обличчя вкривали віспинки, шкіра, що напередодні виглядала такою чистою, тонкою і рожевою, зараз здавалася мені жовтавою, ураженою тією ж самою недугою, що й обличчя іспанки. Очі, котрі були грайливими, здавалися тьмяними, вуста були сумними, і поводилася вона, ніби втомлена життям. Я пильно вдивлявся в неї, взяв її руку і ніжно стиснув. Я не помилявся — то були таки шрами. Здається, мені навіть не вдалося приховати своєї відрази.
Віржилія відійшла й сіла на софу. На якусь мить я опустив очі й дивився собі під ноги. Мені слід було вийти чи лишитися? Я відкинув першу ідею, бо вона мені здавалася абсурдною, і рушив до Віржилії, що сиділа мовчки. Я марно намагався знайти на її обличчі якісь сліди хвороби, не було нічого: шкіра була гладенькою і білою, як завжди.
— Ти ніколи мене не бачив? — запитала Віржилія, звернувши увагу на те, як пильно я в неї вдивлявся.
— Ти така гарна, як ніколи.
Я сів, а Віржилія мовчки постукувала нігтями пальців. Упродовж кількох секунд панувала мовчанка. Я говорив їй про дивні речі, що трапилися. Вона між тим нічого не відповідала, навіть не дивилася у мій бік. Окрім того постукування — то була статуя тиші. Лише одного разу вона підвела на мене погляд — дуже зверхньо, одночасно піднявши лівий кутик вуст, насупивши брови, так що ледь не звела їх разом. Уся ця сукупність рухів надала її обличчю водночас виразу напівкомічного й напівтрагічного.
У виразі її презирства було щось неприродне, воно полягало в манірності жестів та рухів. Десь там усередині вона страждала, і страждала сильно, — чи то була справжня печаль, чи просто роздратування, бо біль, котрий ти приховуєш, зростає удвічі, і цілком вірогідно, що Віржилія страждала удвічі сильніше, ніж вона мала б страждати. Гадаю, що то вже метафізика.
Розділ XLII. Що саме випало з поля зору Аристотеля
Ще одна річ, яка видається мені метафізикою, то це така: наприклад, ти штовхаєш кулю, вона котиться, стикається з другою кулею і передає їй поштовх, і там вже друга куля котиться, як котилася перша. Припустімо, що першу кулю звати... Марсела, а друга — Брас Кубас, а третя — то вже Віржилія. Що ж ми маємо: Марсела, отримавши поштовх з минулого, покотилася, аж доки не зіткнулася з Брасом Кубасом, котрий, піддавшись силі поштовху, почав сам котитися, аж поки не зачепив Віржилію, яка не мала нічого спільного з першою кулею. І ось так, як за простої передачі сили дотикаються крайні соціальні сили, і встановлюється така собі річ, що її можна назвати солідарністю людської відрази. Як така річ могла випасти з поля зору Аристотеля?
Розділ XLIII. Маркізою! Бо я стану маркізом
У позитивному сенсі Віржилія була чортеням, янгольским чортенятком, якщо бажаєте, проте ним вона завжди була і ось тоді...
Тоді з’являється Лобу Невес, чоловік, котрий не був стрункішим за мене, не був він і елегантнішим, не був освіченішим, ні симпатичнішим, та однак саме він — зі справжнім натиском Юлія Цезаря — відібрав у мене Віржилію, а також і моє депутатство і це все всього за кілька тижнів. Ніякої причини для роздратування не було, ніщо не передувало такому ходу подій, не було жодного насильства з боку родини. Просто одного дня Дутра сказав мені, щоб я чекав іншої нагоди, бо кандидатуру Лобу Невеса підтримали дуже впливові сили. Я відступив, що стало початком моєї поразки. Через тиждень з усмішкою на вустах Віржилія запитала у Лобу Невеса, коли той стане міністром.
— Якби на те моя воля, то вже й зараз, але ж це залежить від інших, отож через рік.
Віржилія запитала:
— Ви обіцяєте, що коли-небудь я стану баронесою?
— Маркізою, бо я стану маркізом!
Відтоді я втратив свої позиції. Віржилія порівняла орла з павичем і обрала орла, покинувши павича з його страхами, з його досадою і трьома чи чотирма поцілунками, котрі вона йому подарувала. Можливо, п’ять поцілунків, проте навіть якби їх було десять, то це нічого не означало б. Чоловічі вуста — це ж не копито коня Аттіли, яке зробило ґрунт, по якому било, безплідним, все ж було якраз навпаки.
Розділ XLIV. Це ж Кубас!
Мій батько був просто вражений таким ходом подій, і мені так видається, що саме від такої новини він врешті-решт і помер. Він вибудував стільки повітряних замків, у нього було сила-силенна мрій, тож він не зміг витримати, коли побачив, як це все зруйнувалося. Він страждав від сильних потрясінь. Спочатку він не хотів вірити в це. Кубас! Славетна гілка генеалогічного дерева Кубасів! Він говорив про все це з таким переконанням, що я, котрий був у курсі справ стосовно нашого бондарського минулого, на мить навіть забував про примхливу даму задля того, аби роздивитися такий феномен, не стільки рідкісний, скільки кумедний: поступове захоплення свідомості фантазією.
— Це ж Кубас! — повторював він мені наступного ранку під час сніданку.
Сніданок не був радісним, я сам ніяк не міг дійти тями після ночі. Частину ночі я таки не спав. Страждав від кохання? Двічі одну і ту ж саму жінку не можна любити, а я, котрий значно пізніше не міг не любити ту жінку, не був пов’язаний на той момент жодними узами, окрім швидкоплинної фантазії, певною мірою слухняністю та великою самовпевненістю! І саме цим можна було пояснити моє безсоння: це була гіркота, гостре роздратування, як укол шпилькою, яке я лікував сигарами, подеколи читанням та ударами кулаком по столу, аж доки не розвидніло — то був найтихіший світанок.