Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XL. В екіпажі

У цей момент зайшов посильний і приніс годинника з новим скельцем. Годі вже: мені було важко лишатися там, я дав срібну монетку посильному, сказав Марселі, що ще якось до неї зайду, і швидко вийшов. Аби бути до кінця щирим, маю визнати, що серце у мене не сильно забилося від зустрічі, проте це було щось схоже на дзвін за покійником. Мою душу переповнювали протилежні враження. Врахуйте, що того дня я прокинувся у веселому настрої. Мій батько за обідом завчасно повторив мені, яким мав бути мій перший виступ у Палаті депутатів, ми довго сміялися, а сонце сяяло, як у один з найясніших днів у світі, так само мала б сміятися й Віржилія, коли я їй переповідатиму наші витівки з батьком за сніданком. Усе пішло інакше, коли в мене випало скельце в годиннику, і я зайшов до найближчої крамниці: тут з’являється переді мною моє минуле: ось воно — те, що мене розвивало й цілувало, ось воно мене запитує з обличчям, що спотворене сумом і шрамами.

Я його лишив там, швиденько заскочив у екіпаж, котрий чекав на мене на площі Сан-Франсішку-де-Паула, і наказав кучеру, щоб він їхав. Кучер стьобнув коней, і екіпаж почав мене трясти, ресори скрипіли, колеса розбризкували по сторонах багно, що з’явилося після нещодавнього дощу, а мені здавалося, що все стоїть на місці. Не вистачало хоча б легенького вітерцю, не сильного і поривчастого, а м’якесенького, котрий не зриває капелюхів з голови, не підіймає спідниць жінок або ще гірше. Що міг би зробити такий зухвалий вітер — стьобати, знесилювати і пригнічувати настрій? Та саме такий вітер я відчував у себе всередині і він дув так, щоб я відчував себе у своєрідному тунелі між минулим і сьогоденням, аби вийти на простори майбутнього.

— Жоау! — заволав я до кучера. — Наша бричка їде чи просто стоїть?

— Тпру! Ньонью, ми вже під’їхали до дверей сеньйора радника.