Посмертні записки Браса Кубаса

— Гаразд, але все ж не менше, ніж п’ятдесят, — оцінив я. — Сабіна знає, що він обійшовся в п’ятдесят вісім....

— Він міг коштувати і шістдесят тисяч, — правив своє Котрін, — проте невідомо, чи стільки був він того вартий тоді і чи вартує стільки ж зараз. Ви ж знаєте, що вже кілька років, як будинки впали в ціні. Послухайте, якщо цей будинок коштує п’ятдесят тисяч, скільки ж ви хотіли б отримати за свій — той, що в Кампу?

— Про це навіть і не згадуйте. То стара будівля.

— Стара? — вигукнула Сабіна, здійнявши догори руки.

— То ви вважаєте, що вона не стара, я вас правильно зрозумів?

— Гаразд, братику, давайте облишимо зараз цю справу, — сказала Сабіна, підіймаючись із софи. — Ми зуміємо все владнати по-дружньому і чесно. Наприклад, Котрін не сприймає темношкірих, він хоче отримати лише кучера батька й Паулу...

— Щодо кучера, то я заперечую, він лишиться мені разом з екіпажем, я не буду купувати іншого.

— Добре, тоді мені лишиться Паулу і Пруденсіу.

— Пруденсіу отримав вільну.

— Він уже вільний?

— Вже два роки.

— Вільний? Оскільки ваш батько сам приймав рішення, що стосувалися його власності, він нікому не доводив до відома про таке. То було його право. Що ж стосується срібного посуду... здається, сріблу він не давав вільної?

Ми стали говорити про срібні речі, старий столовий срібний сервіз часів короля Жозе І[47]. Найвагоміша частина спадку, бо там вартувала і робота ювеліра, і те, що він був антикварний, та й походження мав славне. Батько розповідав, що граф да Кунья, коли був віце-королем Бразилії, подарував його моєму прадідові Луїсу Кубасу.

— Щодо столового срібла, — вів далі Котрін, — то тут навіть питання не було б, якби не бажання вашої сестри мати його у себе, і гадаю, що вона має рацію. Сабіна одружена, їй потрібно мати вишукані коштовні келихи для прийому гостей. А ви ж одинак, ви ж не приймаєте гостей... ні...

— Проте, можливо, я одружусь.

— Навіщо? — перебила мене Сабіна.

Питання було настільки несподіваним, що я на якусь мить навіть забув про власні інтереси. Я всміхнувся, взяв за руку Сабіну, легенько поплескав її по долоні, і все це я робив з таким добрим виразом, що Котрін зрозумів мої жести, як мою згоду на все те і подякував за це.

— Що?! — вигукнув я. — Я ні від чого ще не відмовився і не відмовлюся.

— Не відмовишся?

Я кивнув головою.

— Облиш його, Котріне, — сказала моя сестра чоловікові. — Ти ж бачиш, що він хоче привласнити навіть той одяг, що ми на собі маємо. Тільки цього йому й бракувало.

— Чого тільки він не хоче. Щоб і екіпаж був його, і кучер, хоче столове срібло, він усе хоче. Знаєш, для нього значно швидше справа вирішиться, якщо він піде в суд і надасть докази того, що Сабіна не його сестра, що я не твій чоловік, що Бог не Бог, і він нічого не втратить, навіть чайної ложечки. Ну ж бо, друже, є чим зайнятися!

Він був таким роздратованим, а я не менше за нього, тож зрозумів, що варто запропонувати такий спосіб примирення: поділити столове срібло. Він засміявся й запитав мене: кому належатиме чайник, а кому цукорниця, а потім заявив, що принаймні в нас лишається час, щоб вирішити претензії кожного хоча б у суді. Тим часом Сабіна підійшла до вікна, що виходило в сад, і, за якусь мить повернувшись на попереднє місце, запропонувала мені лишити собі Паулу і ще одного темношкірого за умови, якщо я погоджуся віддати їм срібло; я вже збирався сказати, що мене це не влаштовує, та Котрін випередив мене і сказав те ж саме.

— Я цього ніколи не допущу. Я не подаю милостині, — відрізав він.

Ми пообідали в сумному настрої. Коли подавали десерт, з’явився мій дядько-канонік і запропонував деякі зміни.

— Діти мої, — сказав він. — Пам’ятайте, що мій брат лишив вам доволі велику хлібину, яку можна розділити між усіма.

На що Котрін йому відказав:

— Я так і думаю. Питання, проте, не в хлібині, а в маслі на ньому. Суха скибка в горло не лізе.

Врешті-решт все було поділене, проте ми таки розсварилися. І маю вам сказати, що навіть у такому питанні мені було дуже непросто сваритися з Сабіною. Ми ж були такими близькими. Дитячі ігри, дитячі сварки, сміх і смуток уже в дорослому віці, ми стільки разів ділили цей хліб радощів і бідності, по-братськи, як добрі брат та сестра. Проте ми таки посварилися. Так само як зникла краса Марсели, коли з’явилися шрами від віспи.