Посмертні записки Браса Кубаса

Я її впізнав не одразу, це було важко зробити, проте вона мене впізнала, щойно я промовив перші слова. Очі в неї заблищали, і їхній вираз залишився таким же мінливим, як і колись: трохи сумний і трохи ніжний. Я побачив, як сполохано вона сіпнулась: вона ніби хотіла заховатися чи втекти. То був інстинкт марнославства, котрий тривав щонайбільше одну мить. Марсела опанувала себе і всміхнулась.

— Ви хотіли щось купити? — сказала вона, простягнувши мені руку.

Я мовчав. Марсела зрозуміла причину мого мовчання (це було неважко зробити), і — мені так видалося — лише завагалися, щó більше її охопило в той момент: чи подив від побаченого, чи пам’ять про минуле. Вона запропонувала мені стільця і, відгороджена прилавком, почала довго розповідати мені про себе і про те, яке в неї було життя, скільки сліз вона пролила через мене, про сум і про лихо, яке довелося їй пережити і яке лишило на її обличчі такі шрами, і про час, котрий допоміг їй здолати ту недугу, що й призвела до її занепаду. Насправді в неї вже й душа постаріла. Вона все продала, майже все. Чоловік, котрого вона тоді любила, помер у неї на руках. Він залишив їй цю ювелірну крамницю, проте на завершення усіх нещасть зараз крамниця не була популярною — можливо, через таку незвичну обставину, що керувала справами тут жінка. Я коротко розказав їй про себе — моя історія не була ні такою довгою, ні такою цікавою.

— Ти одружився? — запитала Марсела, коли я закінчував свою оповідь.

— Ще ні, — сухо відказав я.

Марсела кинула погляд на вулицю з виразом людини, котра чи то розмірковує, чи то пригадує. Я запитав себе, чому я тоді діяв так нерозважливо. Безперечно, переді мною була не та Марсела, що в 1822 році. Втім, чи колишня краса Марсели була варта хоч третини моїх страждань? Ось на яке питання я намагався знайти відповідь, вдивляючись в її обличчя. Її обличчя говорило мені, що ні, не варта, водночас її очі мені говорили, що як і тоді, в них горів вогонь жадоби. Мої ж очі не зуміли цього розгледіти — то були очі ще першого видання.

— Між іншим, чому ти зайшов сюди? Ти мене побачив з вулиці? — запитала вона, оговтавшись.

— Ні, я шукав крамницю годинникаря, я хотів купити скельце для цього годинника. Я піду, даруй, але я кваплюся.

Марсела сумно зітхнула. Насправді я відчував себе засмученим і ніяково, водночас мені дуже хотілося опинитись вже на вулиці, поза дверима цієї крамниці. Марсела тим часом покликала посильного, дала йому годинника і, хоча я й заперечував, відправила його в сусідню крамницю, щоб той купив скельце. Виходу не було, я знову сів. Вона мені сказала, що сподівалась на підтримку колишніх знайомих, адже рано чи пізно було би природно, щоб я одружився, і запевнила, що вона продасть мені вишукані коштовності за прийнятними цінами. Вона так прямо не сказала «за дешевими цінами», а вдалася до метафори — витонченої і прозорої. Я засумнівався, чи дійсно з нею сталось якесь нещастя (окрім власне хвороби), став думати, що вона таки мала гроші, які добре сховала, і що займалася торгівлею з єдиною метою —задовольнити свою жагу до наживи, що то був червак, що гриз її все життя. Саме про це мені розказали пізніше.