Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Розділ XXV. У Тіжуці
Ой! Як же мені важко перейти до високого стилю! Давайте говорити по-простому, так само, як просто я вів своє життя в Тіжуці протягом перших тижнів після смерті матері.
На сьомий день після закінчення поминальної меси я взяв мисливську рушницю, кілька книжок, одяг, сигари, чорношкірого слугу — того самого Пруденсіу, про якого я писав у розділі XI — і поїхав мешкати до нашого старого будинку в Тіжуці. Мій батько намагався змінити моє рішення, проте я не міг та й не хотів його слухатися. Сабіна запропонувала поїхати на якийсь час до неї — хоча б тижнів на два, мій швагро майже силою хотів мене туди затягнути. Отой Котрін був гарним чоловіком — швидко переходив від невимушеності до обачності. Зараз він торгував бакалійними виробами, напружено і наполегливо працював з ранку до ночі. Увечері, сидячи біля вікна, закручував свої бакенбарди, ні про що інше не думаючи. Він любив свою дружину і сина, котрий помер через кілька років. Подейкували, що він був скупим.
Я відмовився від усього, я трохи занепав духом. Гадаю, що саме тоді у мені почала прокидатися іпохондрія, ця жовта квітка, самотня і хвороблива, вона була такою слабкою й без пахощів.
«Як добре залишатися сумним і нічого не говорити!» — коли ці слова Шекспіра привернули мою увагу, визнаю, що я відчув у душі відлуння, солодке відлуння тих слів. Мені спадає на думку, як я сидів під тамариндом з книгою поезій в руках, настрій у мене був ще пригніченішим, аніж моя згорблена фігура — або меланхолійний, як ми іноді говоримо про журливого голуба без голубки. Я тримав у грудях свій мовчазний біль, єдиним відчуттям було те, що можна назвати насолодою від нудьги. Насолода від нудьги! Оціни оцей вислів, читачу, запам’ятай його, проаналізуй і, якщо ти не зумієш зрозуміти, можеш зробити висновок, що тобі невідоме одне найтонших відчуттів у цьому світі і того часу.
Іноді я ходив на полювання, іноді просто спав, іншим разом читав — читав я багато; були дні, коли я нічого не робив, я плинув повільно від однієї думки до іншої, від однієї фантазії до іншої, як голодний чи ледачий метелик. Години спливали одна за одною, сонце заходило, нічні сутінки вкривали гори і місто. Ніхто не приїздив до мене, я всім казав, щоб мене лишили на самоті. Один день, другий, третій, таким чином минув цілий тиждень, я не промовив жодного слова, і цього було достатньо, щоб я струсив з себе Тіжуку і відновив свої сили для галасливого життя. Дійсно, через сім днів я вже був ситий самотністю, біль відступив, душі вже було замало вийти на полювання з рушницею чи сісти з книгою в руках, недостатньо було просто дерев та неба. Відновлювалася молодість, треба було жити. Я поклав у скриню проблему життя та смерті, іпохондричний настрій поета, сорочки, роздуми, краватки і вже збирався її зачинити, коли Пруденсіу сказав мені, що напередодні приїхала одна особа, яку я знав, і що вона поселилася по сусідству, у фіолетовому будинку, котрий стояв за кроків двісті від нашого.
— Хто саме?
— Ньоньо напевне добре пам’ятає дону Еусебію...
— Я згадую її... То вона приїхала сама?
— Вона та її донька. Вони приїхали вранці.
Мені згадався випадок 1814 року, і я відчув сором, проте маю сказати, що події, які мали місце потому, підтвердили мою правоту. Насправді було неможливо уникнути розголосу про близькі стосунки Віласи з сестрою старшого сержанта. Вже перед моїм від’їздом до Європи говорили по секрету про народження дівчинки. Мій дядько Жоау передавав мені пізніше, що Віласа, помираючи, лишив значний спадок доні Еусебії, про що багато говорили в нашому кварталі. Сам дядько Жоау, ласий до скандалів, ні про що інше й не писав, все розписував ту історію на багатьох сторінках. Події підтвердили, що я таки розголосив тоді правду. Хоча, якби навіть і не підтвердили, 1814 рік вже давно минув, а разом з ним і пригода, і Віласи вже не було, і поцілунка в кущах. Врешті-решт між нами не було ніяких тісних стосунків. Так я сам собі розмірковував і врешті зачинив скриню.
— Ньоньо не піде провідати дону Еусебію? — запитав мене Пруденсіу. — Саме вона вдягала вашу матір після її смерті.
Я згадав, що бачив її поміж інших жінок саме тоді, коли померла моя мати, і на похоронах. Проте я не знав, що вона зробила їй отой останній дарунок. Слова служки були слушними: я таки мав її відвідати, і вирішив негайно спуститися до неї.
Розділ XXVI. Автор вагається
Раптом я чую голос:
— Привіт, мій синку, хіба це життя?
То був мій батько, котрий прибув до мене з двома пропозиціями в кишені. Я сів на скриню й зустрів його без особливого сум’яття. Він кілька хвилин стояв, дивлячись на мене, потім простягнув мені руку і з виразом співчуття мовив:
— Сину мій, змирися зі втратою, на все воля Божа.
— Я вже змирився, — такою була моя відповідь, і я поцілував його руку.
Він ще не обідав, тож пообідали ми разом. Ніхто з нас не нагадував причини мого усамітнення. Лише одного разу ми згадали про це — мимохіть, — коли мій батько повернув розмову про Регента, саме тоді він сказав, що хтось із родини Регента надіслав листа співчуття. Він приніс з собою того листа, вже доволі затертого, можливо, тому що читав він його вже багатьом. Гадаю, що я таки сказав вам, що мова йшла про одного з Регентів. Він прочитав мені того листа двічі.
— Я вже ходив до нього, щоб засвідчити йому своє шанування, — підсумував батько. — Гадаю, що і ти маєш також зробити йому візит...
— Я?
— Саме ти: він особа знана, на сьогодні часто виконує обов’язки імператора. Крім того, у мене тут є ідея, план або... гаразд, я тобі все розкажу. У мене дві пропозиції: одна щодо місця в парламенті, а друга щодо одруження.
Батько говорив повільно, роблячи довгі паузи, і промовляв слова різним тоном, проте надавав їм такого сенсу та наміру, метою яких було якомога глибше запасти мені в душу. Проте його пропозиція ніяк не перегукувалася з моїми останніми відчуттями. Я слухав і насправді не розумів його. Батько не здавався і знову повторив свої плани: він вихваляв роботу в парламенті і наречену.
— Ти згоден?
— Я не розумію нічого в політиці, — сказав я після невеликої паузи. — Що ж до нареченої... то дозволь мені жити, як ведмедю, яким я і є.
— Але ж і ведмеді шукають собі пару, — відказав він.
— Ну то пошукай мені ведмедицю. От хоча б Велику Ведмедицю...
Батько розсміявся, а коли заспокоївся, то почав говорити серйозно: мені пора було починати політична кар’єру, говорив він, і навів двадцять з лишком причин, що їх доводив з особливою витонченістю, наводив приклади людей з нашого оточення. Що ж до нареченої, то достатньо було, щоб я її просто побачив, я негайно буду просити руки у батька дівчини. Таким чином, він спочатку намагався мене запалити, потім переконати, потім примусити. Я ж не давав йому відповіді — тим часом я розмірковував, підстругуючи зубочистку та ліплячи кульки з хліба, всміхаючись в душі. Тож відповідь була і не схвальною, і не заперечною. Я відчував себе пригніченим. Одна частина мене говорила, що батько мав рацію, що красива дружина й політична кар’єра гідні високої оцінки; друга ж частина запевняла, що ні, а смерть матері здавалася мені прикладом крихкості речей, прихильностей і родинних зв’язків...
— Я не поїду звідси, не отримавши остаточного рішення, — сказав батько. О-ста-точ-но-го! — промовив він підкреслено, тицяючи пальцем на кожному складі.
Він випив останній ковток кави, відкинувся у кріслі й заходився просторікувати про все поспіль: про Сенат, про нижню палату, про Регента, про реставрацію, про Еварісту, про те, що він збирається купити новий екіпаж, про наш маєток у Мата-Кавалус... А я собі сидів у кутку за столом геть розгублений, писав заструганим олівцем на клаптику паперу: вимальовував одне слово, фразу, вірш, потім малював ніс, трикутник і знову починав те ж саме, і знову, без особливої послідовності, як вийде, щось таке: