Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Чесне слово — погляд Еуженії не кульгав, він був прямим, і цілком здоровим, а очі були чорними і спокійними. Здається, двічі чи тричі вона їх опустила, трохи схвильовано, проте лише двічі чи тричі. Взагалі ж дивилася вона на мене відкрито, без остраху і без сором’язливості.
Розділ XXXIII. Щасливі ті, хто не спускається в місто…
Найгіршим було те, що вона кульгала. Такі блискучі очі, такі свіжі вуста, така горда постава — і кривенька качечка! Такий контраст примушує думати, що іноді природа просто глузує з нас. Навіщо тоді така гарна, якщо кульгава? Чому кульгава, якщо така миловидна? Саме таке питання я ставив собі, коли повертався додому ввечері, проте не міг знайти розгадки. Найкращим виходом у тому випадку, коли задача не піддається розв’язку, — викинути її геть через вікно. Саме це я і зробив. Простягнув руку за рушником і прогнав геть оцього іншого чорного метелика, котрий шурхотів крилами у моїх мізках. Тоді мені полегшало, і я пішов спати. Проте сон, котрий теж свого роду слухове вікно, пропустив оту комаху мені в голову, тож цілу ніч я намагався розкрити ту таємницю, але пояснити не зміг нічого так і не зміг.
Вранці пішов дощ, а тому я знову переніс свій від’їзд, проте вже наступного дня ранок був ясним, а небо блакитним, але я, незважаючи на це, лишився ще на певний час, принаймні на третій день, а потім і на четвертий, і так аж до вихідних. Ранки були погожими, свіжими, приємними, а там у місті, внизу, кликала мене родина, там чекали на мене наречена й парламент, а я нікуди не поспішав, зачарований моєю кульгавою Венерою. «Зачарований» — я так кажу, щоби підкреслити стиль свого викладу, проте насправді там не було зачарування, а було певне фізичне задоволення і моральна втіха. Я її любив, це правда. Біля ніг такого щирого створіння я відчував себе добре, а вона, котра була плодом кохання та зневаги, позашлюбна донька, та ще й кульгава, гадаю, вона так само добре почувалася поряд зі мною. І було все те в Тіжуці. Проста еклога. Дона Еусебія наглядала за нами, проте не дуже пильно; вона намагалась поєднати необхідність з доречністю. Донька ж у цьому першому пробудженні природи розкривала переді мною свою квітучу душу.
— Ви вже завтра від’їжджаєте? — запитала вона в суботу.
— Збираюся.
— Не їдьте.
Я не поїхав, і додав до цього абзац у Євангеліє: «Щасливі ті, хто не спускається в місто, бо їм належить перший поцілунок дівчини». Адже саме в неділю і мав місце отой перший поцілунок Еуженії — перший, бо до цього жоден інший чоловік не торкався її вуст; той поцілунок не був таємно вкрадений чи силоміць вирваний — ні, він був відданий просто так, як віддає свій борг чесний боржник. Бідолашна Еуженія! Якби ти тільки знала, які думки блукали у мене в голові в інші моменти мого перебування там. Ти тремтиш від почуттів, ти поклала мені руки на плечі, ти дивишся на мене як на жаданого нареченого, я а дивлюся очима 1814 року, з кущів, бачу Віласу і гадаю, що ти не можеш обдурити своєї крові, свого походження...
Дона Еусебія ввійшла неочікувано, проте не настільки нагло, щоб застати нас разом. Я відійшов до вікна, а Еуженія сіла, щоб затягнути тасьму. Яка мило вона прикидалась! І як вправно! Яке глибоке лицемірство! І це все так природно, живо, не завчено, природно, як апетит, природно, як сон. Ну то так ще краще! Дона Еусебія нічого не підозрювала.
Розділ XXXIV. Чутлива душа
Ось там, посеред п’яти чи десяти людей, котрі мене читають, є одна сентиментальна душа, котру вочевидь дратує попередній розділ, та душа починає хвилюватися за долю Еуженії, а можливо... так, можливо, десь у глибині називає мене циніком. Я — цинік, сентиментальна душе? Через кульгаву Діану? За таку несправедливість слід помститися кров’ю, якщо кров що-небудь може змити в цьому світі. Ні, сентиментальна душе, я не цинік, я був просто чоловіком, а мій мозок був сценою, на якій були розташовані персонажі з різних жанрів: священна драма, мелодрама, трагедія, весела комедія, нестримний фарс, вертеп, буфонада, одно слово, суцільний гармидер, сентиментальний чоловіче, там — нагромадження людей і речей, як за лаштунками, де ти зможеш побачити все, починаючи від прекрасного ложа Клеопатри до закутка на березі моря, де злидар дрижить від холоду, намагаючись заснути. У голові пробігали думки різноманітного характеру і обрисів: орел та колібрі, там були також і хробак і жаба. Тож забери назад свої слова, сентиментальна душе, заспокой свої нерви, протри окуляри — бо часто винуваті саме окуляри, і давай раз і назавжди завершимо цю історію про лісову квітку.
Розділ XXXV. Шлях із Дамаска
Тож через вісім днів потому, коли я був на шляху з Дамаска, я почув таємничий голос, котрий прошепотів мені слова зі Святого Письма: «Встань та йди в місто…»[46] Цей голос виходив з мене самого і мав два походження: жалість, котра мене обеззброювала перед простотою юної дівчини, та жах перед тим, що справді можу закохатися й одружитися з нею. Кульгава жінка! Тож щодо причини мого рішення повернутися до міста, без сумніву, що вона її зрозуміла і мені про це сказала. Це було на веранді у понеділок по обіді, коли я їй сказав, що наступного дня збираюся спуститися в місто.
— Прощавай, — зітхнула вона і простягнула мені руку, — ти правильно чиниш. — І оскільки я нічого не сказав, то вона продовжила: — Ти правильно робиш, що тікаєш від посміховиська, коли б ти одружився зі мною.
Я хотів їй заперечити, але вона повільно пішла від мене, ковтаючи сльози. Я наздогнав її за кілька кроків і заприсягнувся всіма святими, що я мушу поїхати в місто, але що я її все ще кохаю, все більше і більше. Вона холодно вислухала цю мою гіперболу, не промовивши і слова.
— Ти мені віриш? — врешті-решт спитав я її.
— Ні, і я й далі наполягаю на тому, що чиниш ти правильно.
Я хотів її затримати, якби не погляд, який вона кинула, — в ньому я прочитав уже не благання, а волю. Наступного ранку я залишив садибу в Тіжуці, трохи засмучений, проте в чомусь і задоволений. Я говорив сам собі, що було би правильним послухатися свого батька, що принагідно було б зробити політичну кар’єру... що у нього є для мене наречена... що мій кінь...
Розділ XXXVI. Щодо чобіт
Батько, що мене не чекав, обійняв, сповнений ніжності та вдячності:
— Тепер уже остаточно? — сказав він. — Я врешті-решт можу...
Я полишив його самого на половині фрази, а сам пішов, щоб скинути чоботи, які мені тиснули. Як тільки я зняв їх, я вільно видихнув, ліг і простягнувся на увесь зріст, а щодо ніг, то насамперед я витягнув їх, а потім і все тіло — тож ми з ногами перебували у блаженстві. Тоді я подумав, що тісні чоботи — то був найбільший винахід на Землі, бо від них боліли ноги, і вони давали нагоду відчути неабияке задоволення, коли ти їх скидав. Вони мучили бідолашному ноги, проте потім переставили тиснути, коли їх скидали — ось тобі таке нехитре щастя задля вдоволення шевців та Епікура. Доки така думка займала мою знамениту трапецію, я кинув погляд на Тіжуку й побачив, як образ калічки починає зникати на горизонті минулого, і я відчував, як моє серце також не забарилося скинути з себе також свої тісні чоботи. І хтиве серце таки скинуло їх. Через чотири чи п’ять днів я упивався цим швидким, невловимим і нестримним моментом вдоволення, котре приходить на зміну гострому болю, тривозі чи незручності... Відтоді я зробив висновок, що життя — то найдотепніший винахід, адже голод існує задля того, щоби була нагода добре поїсти, та й мозолі вигадано лише для того, щоб відчуття щастя було ще довершенішим. Насправді я вам скажу, що людська мудрість нічого не важить порівняно з тісними чобітьми.
Ти ж, моя Еуженіє, так ніколи й не скидала тих чобіт, ти пішла дорогою життя, страждаючи від своєї кульгавості та кохання, сумна, як похорон бідняка, самотня, мовчазна, працьовита, аж поки не дійшла до тієї останньої межі... Я не знаю, чи твоє існування було таке вже й необхідне в цьому столітті. Хто знає? Можливо, просто на одного статиста було б менше на сцені театру людської трагедії.
46
«Діяння Апостолів», 9:6.