Історія ГУЛАГу

На самій верхівці ієрархії знаходилися професійні злодії, які встановлювали правила для всіх інших. Відомі як «урки», «блатні» або ж, якщо вони належали до найвищої кримінальної еліти, як «воры в законе» — «злодії в законі», — російські професійні злочинці жили за цілим зводом правил і звичаїв, які існували до ГУЛАГу і його пережили. Вони не мали нічого спільного з величезною більшістю населення ГУЛАГу, яке відбувало «кримінальні» вироки. Так звані звичайні злодії — засуджені за дрібні правопорушення, порушення розпорядку на роботі та інші неполітичні злочини — ненавиділи злодіїв у законі так само пристрасно, як і політичних.

У цьому немає нічого дивного: культура злодіїв у законі дуже відрізнялася від культури середнього радянського громадянина. Вона була глибоко закоріненою у злочинне підпілля царської Росії, у злодійські й жебрацькі гільдії, які контролювали дрібну злочинність тієї епохи[1028]. Вона розрослася набагато ширше у перші десятиліття радянського режиму через появу сотень тисяч сиріт — прямих жертв революції, громадянської війни і колективізації, яким вдалося вижити спочатку дітьми вулиці, а потім злодіями. На кінець 1920-х років, коли почалося масове будівництво таборів, професійні злочинці стали абсолютно окремою спільнотою, що мала суворі правила поведінки, які забороняли їм мати будь-що спільне з радянською владою. Справжній злодій у законі відмовлявся працювати, відмовлявся мати паспорт і відмовлявся будь-яким чином співробітничати з властями, за винятком того, коли завдяки такому співробітництву він використовував їх у своїх цілях: в «аристократах» Миколи Погодіна з його однойменної п’єси 1934 року вже можна упізнати злодіїв у законі, що принципово відмовляються виконувати будь-яку роботу[1029].

Насправді програми політичної освіти та перевиховання початку 1930-х років у своїй переважній частині були націлені саме на злодіїв у законі, а не на політичних в’язнів. Тоді вважалося, що злодіїв — які були «соціально близькими», на відміну від «соціально небезпечних» політичних, можна виправити. Та на кінець 1930-х років влада, як видається, відмовилася від ідеї перевиховання професійних злодіїв. Вони вирішили проблему по-іншому: використанням злодіїв у законі для контролювання і залякування інших в’язнів. Особливо «контрреволюціонерів», яких злодії органічно не терпіли[1030].

Це не було чимось абсолютно новим. За століття до того кримінальні в’язні у Сибіру вже ненавиділи політичних. У «Записках з Мертвого дому», дещо белетризованих спогадах про п’ятирічне ув’язнення, Достоєвський згадує зауваження свого товариша: «Так, дворян вони не люблять, особливо політичних, з’їсти раді; воно й не дивно. По-перше, ви і народ інший, на них не схожий…»[1031]