Історія ГУЛАГу

Недосвідченого політичного в’язня, дівчину-селянку, арештовану «за колоски», непідготовленого депортованого поляка перша зустріч з урками, членами професійної злочинної касти Радянського Союзу, бентежила, шокувала, викликала у них нерозуміння. Євгенія Гінзбург вперше зустрілася з жінками, засудженими за кримінальні злочини, коли сідала на пароплав на Колиму:

«Це були не звичайні блатнячки, а самі вершки кримінального світу. Так звані стерви — рецидивістки, убивці, садистки, майстрині статевих збочень… Вони тієї ж самої хвилини почали тероризувати "фраєрів", "контриків". Їх захоплювало розуміння, що є на світі люди, ще більш знехтувані, ще більш знедолені, ніж вони, — вороги народу!.. Вони забирали в нас хліб, витягували останні ганчірки з наших вузлів, виштовхували із зайнятих місць»[1022].

На тому ж шляху в Олександра Горбатова — героя війни генерала Горбатова, чоловіка навряд чи боязкого, — забрали чоботи у трюмі пароплава «Джурма» в Охотському морі:

«Сильно вдаривши мене в груди і по голові, один із кримінальних з насмішкою сказав: "Давно продав мені чоботи і гроші взяв, а чобіт досі не віддає". Розсміявшись, вони зі здобиччю пішли геть, але, побачивши, що я у відчаї йду за ними, зупинилися і почали мене знову бити на очах принишклих людей»[1023].

У десятках спогадів повторюються подібні сцени. Професійні злочинці з божевільною люттю налітали на інших в’язнів, скидали їх з нар у бараках і поїздах; кричачи і лаючись, відбирали залишки одежі. Для звичайних людей їхня поведінка здавалася вкрай дикою. В’язень-поляк Антон Екарт був шокований «повною відсутністю в урок будь-якої стриманості, вони прилюдно відправляли всі природні потреби, включно з онанізмом. Це робило їх дивовижно схожими на мавп, з якими у них, здавалося, було набагато більше спільного, ніж з людьми»[1024]. Марія Йоффе, дружина знаменитого революціонера, теж пише, що злодії злягалися на людях, ходили голими по бараках і не мали жодних почуттів одне до одного: «Живими були тільки їхні тіла»[1025].