Вираз усього світу — перехняблений. Вухом замість рота. Ги над щетиною зворохобилось. Жах пішов.
Д. Хармс
З уваги на присутність у подальшому «революціонному» процесі інфантильного декадентства як предтечі більшовицького комункульту, варто зазначити, що далеко не «Марсельєза», перекладена в імперських колоніях Христею Алчевською та іншими малоросами-европейцями, зворохобила душі й скуйовдила думки тодішніх романтиків. Не «Марсельєза», але «мітральєза» вразила їх ніжні серця. «Тоді ж стало знати про кулемет, який вперше застосували японці, що називався мітральєза», — значить Ю. Олєша, і ця новина часу російсько-японської війни 1905-го року не вплинула хіба що на безсердечних різночинців, які могли народити не романтичну казку, а лише Сталіна. Натомість воєнно-морська романтика за всі часи живила середовище майбутніх ліриків пролеткульту. «Я був сином акцизного чиновника, й родина наша була дрібнобуржуазна, тож заколот на броненосці „Потьомкін“ сприймався мною як щось абсолютно жахливе», — свідчив Ю. Олєша, хоча з дитинства захоплювався романтикою морських пригод, яку натоді оспівував «білогвардійський» поет-акмеїст Н. Гумільов у поезії «Капітани» (1910): «Или бунт на борту обнаружив, / Из-за пояса рвет пистолет, / Так, что сыпется золото с кружев, / С розоватых брабантских манжет». Або вже пізніше, у 1930-их, вимріював А. Вертинський на пароплаві «Теофіл Готьє» у Середземному морі: «Я знаю, Джимми, Вы б хотели быть пиратом, / Но в наше время это невозможно. / Вам хочется командовать фрегатом, / Носить ботфорупы, плащ, кольцо с агатом, / Вам жизни хочется отважной и тревожной».
В Україні обережним відголосом цього «відродження» флібустьєрської вольниці у 1920-их лунала творчість Ю. Яновського, М. Йогансена, О. Влизька. Що й казати, коли самі поети-декаденти 1910-их років були обережні, лякливі й непевні щодо історичних катаклізмів свого часу. Усі пертурбації на світанку нового XX-го століття сприймалися ними здебільшого крізь призму непорушного державного ладу, родинного маєстату, затишку, а також цілком зрозумілого панського егоїзму. «Ввечері їздив до Петерґофу, був зі своїми, затишно. Добрі вістки з війни, — нотував поет А. Блок у щоденнику 1914-го року. — Бомбардують комерційні порти. Я знову п'яний». Згодом ця «захисна» реакція інфантильного організму, що нею, як вважають біографи А. Блока, поет рятувався від тривожних чуток і «незручних» для психіки подій, перетворилась на «цинічну», як дейкували, рису його характеру. Мовляв, почувши про революцію, А. Блок одразу ж подався додому спати. От лишень при цьому не уточнюється, що перед тим він, як завжди, напився.
Прочунявши з «революційного» запою і захвату, декаденти всіх мастей прославляли і славословили «народний» бунт в надії, що не будуть ним знищені на пню. Але «революційна» історія без їхньої сумнівної допомоги формувала власні леґенди й міти, оскільки так уже влаштована людська пам'ять, що будь-яка історична подія на кшталт чи то повстання на броненосці «Потьомкін», а чи на крейсері «Очаков» у пізніших казках і переказах опливає підталим морозивом сюжетів, редаґованих радянським аґіпропом в численних «революційних» апокрифах. Чию «рятівну комбінацію тут-таки, на місці довелося розвинути, доповнити побутовими деталями й новими подробицями повстання моряків у 1905 році, що вислизнули від Істпарту», як це зробили в романі «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова ледь не викриті авантюристи — «діти лейтенанта Шмідта» — в особі Остапа Бендера і Шури Балаганова, які випадково зустрілися в кабінеті голови провінційного виконкому. При цьому Балаганов «доволі пристойно, хоча монотонно, переказав зміст масової брошури „Заколот на „Очакові“», а молочний «брат» Бендер «прикрашав його сухий виклад деталями настільки живописними, що голова, який почав було вже заспокоюватись, знову нашорошив вуха».
