У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Лупцюючи в такий невибагливий спосіб застарілі опудала минувшини, наші дослідники, на перший погляд, ніби як дотримуються вищезгаданої престижної практики власного зростання в науці. «Отже, від головних ознак реалізму, здається, нічого не лишилося», — втішається одіозний Д. Затонський, слідом за цитованим М. Ґорьким поставивши під сумнів такі напрями цієї літературної течії, як життєподібність і соціяльна аналіза. «Чи в мистецтві можливий реалізм?» — нібито наївно питається соцреалістичний корифей нашого літературознавства наприкінці своєї ганебної щодо пам’яти «червоних» поколінь деструкції. Звинувачувати ж його у швидкій ідеологічній переорієнтації, себто у накиданні єдино можливому в УРСР літнапрямку неоковирного «людського обличчя», здається, дарма. «Закінчення сталінської епохи принципово вплинуло й на соцреалізм, — підтверджує А. Окара. — Есхатологічні й „всесвітні“ мотиви заміщуються цілком „земними“ цінностями, соцреалізм від барокково-аванґардистських засобів виразності, характерних для мистецтва 1920-их років, від псевдокласицизму й монументалізму 1930—1950-их рухається в напрямку декадансу I960—1980-их: індивідуалізація стилю пізньорадянського „арта“ означало його „олюднення“, здрібніння, обуржуазнення». При тому йдеться про маленьких гончарів, які поховали великий проект соціялістичного аванґарду, звівши його футуристичну напругу до номенклятурного риштовання свого партійного собору. Революція в літературі й мистецтві закінчилася декадансом, яким визначався нібито «дисидентський» спротив тих же шістдесятників при зовнішньому ідеологічному конформізмі.
Прикметно, як, зокрема, Б. Ґройс з І. Кабаковим так само простежують ґенетичну спадковість даного напряму, вважаючи, що «соціялістичний реалізм продовжує безперервну російську традицію російського століття». Але хіба тільки соцреалізм? Ту ж поступальну функцію, але вже щодо нинішнього постмодернізму, завважує М. Липовецький, мовляв, «середньовічне російське блазнювання, так само, як аналогічний щодо нього античній цинізм, для своїх епох було чимось на кшталт постмодернізму». Спитаймося, а в Україні? «Так, то була імперія. Хоча як подивитися… — носталґує О. Яровий. — Вона тільки те й робила, що гнітила — копійчаним хлібом, безкоштовною медициною, добротною загальнодоступною освітою, мільйонами українських книжок, дармовими квартирами, письменницькою славою…» Зокрема, Н. Зборовська називає таку дезінтеґрацію інакше, розподіляючи новітню літературу в Україні на «карнавальну» (Ю. Андрухович та інші «бубабісти») і «мітологічну» (О. Ульяненко, В. Медвідь, Є. Пашковський). Насправді ж ходить про звичайнісіньку тоталітарну травму психо-соціяльного характеру, коли все нове й невідоме (навіть для літературознавця) нахабно заступає добре знайоме й патріярхальне, з чим ти донедавна дружив по життю (як, наприклад, Н. Зборовська — із вищезгаданими «мітотворчими» авторами з київської «Нової Літератури»). «А що, невже ніхто не розуміє, що геть уся ця філософія викликана не ідеями, а всього лише неконтрольованим круговоротом сексуальних потягів та алькоголю?», — підказує І. Яркевич. «Невротична маячня алькоголіків у рідкісній солідарності зі зголоднілими піхвами лунає загальним постімперським гуком», — констатує А. Шарґунова. Справді, жадної теоретичної новації тут не знаходимо, натомість будь-яка революція — це насамперед теорія в дії, а також підставляння своєї власної нігілістської пропозиції навзамін історичному цілому. Тож пещення персональної травматології з лобіюванням відповідної, знайомої автури не надається до «категоріяльної» методики в літературознавстві.
Подібної думки щодо «мітотворчости» з історико-культурною бородою дотримується також Ю. Тарнавський, вважаючи, що зокрема «шістдесятники використали методи соцреалізму, який краще за все розглядати як викривлений романтизм», і забуваючи згадати про місцезнаходження джерел цього «відкриття» у відомій «парадигмі Чижевського». Але ж будь-яка метода — чи то розподілу на «вопрекистов» і «благодаристов», а чи на «карнавальщиків» і «мітотворців» — це повний синонім до слова «альґоритм» і, отже, так само повно суперечить епітету «творчий». Себто виходить, що в нашім номенклатурнім підсонні все підлягає механістичній періодизації? Якщо за Чижевським художні напрямки чергуються від екстравертного (Ренесанс і клясицизм) до інтровертного (барокко й романтизм), то де ж тут місце для соцреалізму? А тут ще Ґрінберґ, згадаймо, називав його на початку нашої статті казусом у загальній історії модернізму. Хоч якщо зважити на тривалість у часі всіх перерахованих вище напрямів (приблизно по 150 років кожен), — то й модернізм не дуже витримує хронологічної критики… До того ж, як значить О. Джумайло, вже «модернізм стикається з необхідністю визнати спірний характер будь-яких уявлень про реальність». То що ж тоді казати про реалізм, тим паче соціялістичний?