Людина то вірить у соціялізм, то ні. Вона в будинку відпочинку: вона вірить, вона у захваті, вона пише маніфест радости; у поїзді зламалася ресора, пасажири набзділи, — вона не вірить, вона озлобляється, і т. д. — і так живе.
А. Платонов
Свого часу теоретик аванґарду К. Ґрінберґ назвав соціялістичний реалізм кічем і казусом у загальній історії модернізму. Цю думку пролонґував і розвинув російський дослідник Б. Ґройс у своїй книжці «Стиль Сталін». Також її підтримала власною розвідкою «Соцреалізм як масова культура» київська дослідниця Т. Гундорова — вже на матеріялі української літературної спадщини, зазначивши, що «романтизм, до якого виявився схильним Олесь Гончар, сприяв закріпленню в його стилістиці соціалістичного кічу». Очевидно, її — як аполоґетку проґресивних методологічних форм у літературознавстві — затяло неігрове ставлення сучасної гуманітарної думки до історії літератури, а саме те, що «в пострадянські 90-ті розпочинається реактуалізація Олеся Гончара як національно свідомого українського письменника… і стає небажаним всяке нагадування про радянськість Гончара і будь-яка спроба поглянути на творчість Олеся Гончара як письменника тоталітарної доби і автора, творчість якого не виходила поза межі офіційного соцреалістичного методу».
Здається, Т. Гундорова зрозуміла, що літературу (зокрема радянського періоду) вкотре чекає те саме, що й завжди чекало на будь-яку клясику — резервація у підручниках, забуття, вимирання. Тож з такого соцреалістичного сміття вона заходжується ліпити свій постструктуралістський коровай у літературознавстві. «Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда», — писала з цього приводу А. Ахматова. «Из какого сора / из какого еще сора / какой же это сор», — дивується сьогодні московський концептуаліст Г. Лукомніков. І тому здолати подібну інерцію неконструктивної щодо спокусливої літспадщини думки може тільки особиста мутація дослідника, а також його особистісний ноконформізм на робочому місці. Так, на боці уявних опонентів Т. Гундорової безперечна логіка і здоровий офіціозний глузд, тоді як на боці самої дослідниці — лише література. Себто гра, як її розуміє сучасний читач.
Утім, читацька думка лише тоді має реальну силу, коли доходить до людей, що мають певну владу. Як, наприклад, до тієї ж Т. Гундорової — завідувачки відділу теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. А як же бути з розвінчувальними писаннями неофіційних О. Бузини, В. Єшкілєва, І. Бондаря-Терещенка? Виявляється, в нетрях офіційної науки для них завжди існували приборкувачі вільної думки. Як, наприклад, Н. Зборовська, котра в теоретичному (!) розділі журналу «Слово і Час» може застосувати такі «наукові» дефініції, як «вульґарна „бузинятина“» і «цинічна „постебнятина“» (з назви збірки поезій «Поsтебня» І. Бондаря-Терещенка). Ось який маємо, мовити б по-пролеткультівськи, повзучий емпіризм. «Сьогодні модно бути в гіршому випадку блазнем Бузиною, а в кращому — циніком Ігорем Бондарем-Терещенком», — розтлумачує згадана дослідниця загальноприйняту громадську позицію. Натомість закликає до чергового лакування дійсности у власній концепції альтернативної авторської «мітології», а не постмодерної «карнавальности». Втім, талант провидця — це міра постання перед черговим богом і не залежить від кількости запропонованих варіянтів співжиття.
